У таборі ми розклали грандіозне вогнище, і я дістав пляшку «Ґлен Ґранта», щоб відсвяткувати наше відкриття. Ми були глибоко схвильовані, ми мусили обговорити стільки дивовижних речей, що сон довелося відкласти далеко на потім.
Ми знову в усіх подробицях обговорили феномен освітлення, погодившись, як він діє, і з жалем пригадавши, як близько ми підійшли до істини, коли обговорювали ефект низького сонця в наш перший день, коли ми знайшли мушлю прісноводної мідії. Ми ще поговорили про ті мушлі та про їхнє нове значення.
– Присягаюся тут і тепер у присутності всіх богів, що я більш ніколи не викину через плече об’єкт істотного наукового значення, – врочисто пообіцяв я.
– Випиймо за це, – запропонувала Саллі.
– Яка чудова думка, – погодився я й знову наповнив келихи.
Потім ми повернулися до історії старого бушмена.
– Вона тільки зайвий раз доводить, що кожна легенда, кожен елемент фольклору засновані на якомусь факті, нехай навіть дуже спотвореному.
Саллі стає схильною до філософських висновків після одного ковтка «Ґлен Ґранта».
– І якщо вже говорити про факти, то мій кревний брат Ксаї – великий майстер перекручувати факти, які існували в минулому, – згадай принаймні Місячне місто.
– Це чудова назва. Я пропоную її зберегти, – сказала Саллі. – А як ти оцінюєш розповідь Ксаї про те, що його дід зустрічався з білим привидом?
– Він, либонь, бачив когось із давніх мисливців або розвідників надр, пригадай, що й ми мало не стали привидами.
– Не лише уявно, а й буквально, – нагадала мені Саллі.
Ми розмовляли й розмовляли, поки місяць прокреслював свій осяйний шлях у небі над нами. Знову й знову поважна дискусія уривалася такими радісними вигуками, як: «О, Бене, та це ж чудово! Під нами лежать рештки цілого фінікійського міста. Й вони належать тільки нам!» Або: «О Господи, Сал. Усе своє життя я мріяв про те, аби зі мною сталося щось подібне».
Лиш далеко за північ ми знову опустилися на землю, й Сал поставила суто практичне запитання:
– Що ми робитимемо, Бене? Чи розповімо про все Лоренові Стервесанту тепер?
Я повільно наповнив ще один келих міцним трунком, поки міркував над її запитанням.
– А тобі не здається, Сал, що нам треба підкопатися, неглибоко, звичайно, під один із фундаментів? Лише для того, аби переконатися, що ми не клеїмо дурня?
– Бене, ти знаєш найголовніше правило. Ніколи не рийся в землі безсистемно. Ти можеш зруйнувати щось дуже важливе. Ми мусимо зачекати, поки зможемо організувати розкопки впорядковано.
– Я знаю, Сал. Але не можу втриматися. Лише один маленький підкіп, гаразд?
– Гаразд, – усміхнулася вона. – Лише один маленький підкіп.
– Гадаю, нам треба бодай трохи поспати. Уже третя година ночі.
Перш ніж ми остаточно відійшли до сну, Саллі промурмотіла, пригорнувшись до моїх грудей:
– Я досі не можу зрозуміти, що сталося з нашим містом. Якщо бушмен намалював нам правильну картину, тоді його мури й башти просто злетіли в повітря.
– Схоже на те. Буде надзвичайно цікаво з’ясувати, що ж там насправді сталося.
Виявивши ту силу характеру, яку мені іноді вдається виявити, я рішуче відкинув спокусу викопати траншею в загорожі храму й натомість обрав місце біля підмурку зовнішнього муру, де я сподівався завдати найменшої шкоди.
Саллі жадібно стежила за моїми приготуваннями, досить-таки набридаючи мені своїми порадами та втручанням. Я помітив клаптями, відірваними від сорочки, обриси майбутньої траншеї. Вона мала всього три фути завширшки й двадцять футів завдовжки, викопана під прямим кутом до підмурку, щоб перетнути його там, де він проходить.
Ми зробили позначки на майбутній траншеї через кожен фут, і Саллі намалювала цю схему у своєму блокноті. Я приніс із лендровера фотоапарати, інструменти й клапоть брезенту. Наша траншея проходила лише за тридцять ярдів від намету. Отже, ми отаборилися майже над самим давнім муром.
Я розстелив брезент так, щоб на нього можна було складати землю, яку я викопуватиму з траншеї, а тоді зняв сорочку й відкинув її вбік. Я більше не соромився показувати Саллі своє голе тіло. Поплював собі на долоні, переступив через натягнену стрічку, підняв кирку й подивився на Саллі, яка сиділа на брезенті у великому капелюсі з трохи обвислими крисами й не відривала погляду від моїх рухів.