Для розкопів вони справжні фахівці. Мені вже довелося працювати з ними разом під час дослідження Сленґкопських печер. Обом було вже за тридцять. Він пузатий і лисий, в окулярах у сталевій оправі й у штанях, які щохвилини загрожували упасти вниз, через що йому доводилося постійно підсмикувати їх. Вона тонка й вугласта, з широким сміхотливим ротом і кирпатим носом, густо всіяним ластовинням. Вони мають дитячу вдачу, веселі, добре обізнані й працелюбні. Пітер добре грає на джазовому акордеоні, а Гізер має голос, який легко входить у гармонію з моїм.
Пітер відрекомендував мені двох аспірантів, яким він беззастережно довіряв. Я дещо навіть розгубився, коли зустрівся з ними вперше. Рал Девідсон – молодик віком двадцять один рік, хоч його чоловічу стать було нелегко визначити відразу. Проте Пітер запевнив мене, що під цією нерозчесаною кучмою волосся ховається перспективний молодий археолог. Його наречена, серйозна дівчина в окулярах, закінчила курс на рік раніше. Хоч вона була дивовижно негарною, а я віддаю перевагу дівчатам вродливим, Леслі Джонс змогла завоювати моє серце відразу, схвильовано прошепотівши мені: «Докторе Кейзин, я думаю, ваша книжка “Стародавня Африка” найцікавіший твір із тих, які довелося мені будь-коли прочитати».
Такий гарний смак забезпечив роботу для них обох.
Пітер Ларкін знайшов для мене сорок шість африканських чорноробів із південних територій Ботсвани, які ніколи не чули ані про Криваві Пагорби, ані про накладене на них прокляття.
Моїм єдиним розчаруванням став Тимоті Маґеба. Я провів п’ять днів у Йоганнесбурзькому інституті, коли повернувся із Кейптауна, усі ці п’ять днів намагався переконати Тимоті, що він потрібен мені на розкопах біля Кривавих Пагорбів.
– Мачане, – сказав він, – тут є робота, яку ніхто не спроможний зробити, крім мене. – Згодом мені довелося пригадати ці його слова. – Там, куди ти мене запрошуєш, можуть працювати багато людей. Ти вже набрав таких чоловіків і жінок, усі вони фахівці. Я тобі не потрібен.
– Прошу тебе, Тимоті. Робота, на яку я тебе запрошую, триватиме лише півроку чи десь так. Твої справи тут можуть зачекати. – Він енергійно похитав головою, але я наполягав: – Я справді хочу, щоб ти був поруч, і я потребую тебе. Там є проблеми, які тільки ти міг би пояснити. Тимоті, там більш як п’ятнадцять тисяч малюнків на скелях. Багато з них – це символічні стилізовані емблеми, які лише ти…
– Докторе Кейзин, ти можеш надіслати мені копії, і я дам своє тлумачення. – Тимоті перейшов на англійську мову, яка в розмові з ним завжди була несприятливим знаком. – Сподіваюся, ти не станеш вимагати, щоб я тепер покинув інститут. Мої асистенти не зможуть працювати без мого керівництва.
Ми дивилися один на одного протягом кількох секунд. Ситуація для мене була безвихідною. Я міг наказати йому приєднатися до мене, але помічник, який не хоче працювати з тобою, це гірше, аніж узагалі відсутність помічника. У темних очах Тимоті палахкотів бунтівний незалежний дух, і я знав, що існує якась набагато глибша причина, через яку він не хоче супроводжувати мене.
– Ти, мабуть…
Я завагався. Я мало не запитав у нього, чи не стародавнє прокляття є причиною його незгоди співпрацювати зі мною. Мені завжди прикро думати, що забобон може вплинути на поведінку людини освіченої й розумної. Але я не наважився поставити це запитання, бо навіть у розмові з африканцем таким, як Тимоті, пряме запитання вважається чимось нетактовним і неделікатним.
– Причини, які спростовують інші причини, завжди знаходяться, докторе. Будь ласка, повір мені, коли я тобі кажу, що буде ліпше, якщо я не стану супроводжувати тебе цього разу.
– Гаразд, Тимоті, – смиренно погодився я й підвівся на ноги.
Ми знову обмінялися поглядами, й мені здалося, що він змінився. Вогонь, який жевріє, може несподівано спалахнути дуже яскраво, і я знову відчув якусь тривогу, навіть страх, глибоко в собі.
– Я прошу тебе повірити мені, докторе, що та робота, яку я виконую тут, нині на критичному етапі.
– Мені буде дуже цікаво ознайомитися з нею, коли ти її завершиш, Тимоті.
Мої чотири нові асистенти прилетіли на комерційному рейсі з Кейптауна наступного ранку, й ми одразу поїхали в ангар Стервесанта, де чекала на нас «дакота».
Переліт до нашої бази був шумним і веселим. Пітер дістав акордеон, а я ніколи не подорожую без своєї старої гітари. Ми виконали двійко легких пісень, таких як «Абдул Абульбуль Емір» або «Зелений натиск», і я з радістю відкрив, що Рал Девідсон насвистував із прозорістю й чистотою, які справді були чудові, і що Леслі мала дзвінке й ніжне сопрано.