Були інші знахідки, багато знахідок, але вони повторювалися. Гончарні вироби, намистинки, навіть окремі фрагменти золотих виробів або орнаментальних прикрас не хвилювали мене так, як вони хвилювали раніше. Ми не знайшли нічого такого, що додало б бодай крихту знання до того, яке ми вже накопичили раніше. Я неспокійно блукав розкопами, стривожено оглядаючи нову траншею або відкритий рівень і молячись, щоб наступна лопата перекинутої землі відкрила якийсь незвичайний надгробок або склеп. Десь тут ховався ключ до стародавньої таємниці, але він був надійно замаскований.
Окрім відсутності поступу в розкопках, настрій мені псували мої взаємини із Саллі, які невідомо чому зіпсувалися, і я не міг пояснити, в чому причина. Природно, що можливості для фізичної близькості зникли, відколи до Місячного міста прибули інші працівники. Саллі була категорична в тому, щоб наші стосунки не стали відомі всім. Мої дилетантські спроби зустрітися з нею наодинці вона спритно обминала. Найближче до успіху я був, коли навідував її вдень у печері. Але й там вона постійно мала поруч свого асистента, а часто там таки була й Гізер Вілкокс.
Вона здавалася замкненою, мовчазною, навіть похмурою. Працювала над мольбертом із напруженою зосередженістю протягом дня і зазвичай вислизала до своєї хатини відразу після обіду.[9] Одного разу я пішов за нею, тихо постукав у двері її хатини, обережно штовхнув двері, коли відповіді не почув. Її не було вдома. Я чекав у затінку, почуваючи себе так, ніби підглядаю в шпарину, й уже минула північ, коли вона повернулася, вислизнувши з мовчазного гаю, наче привид, і попрямувала до своєї кімнати, де Леслі вже давно погасила світло.
Мені було прикро бачити свою сміхотливу Саллі такою замкненою. Нарешті мені пощастило зустрітися з нею в печері.
– Я хочу поговорити з тобою, Сал.
– Про що?
Вона подивилася на мене з лагідним подивом, так ніби помітила мене вперше за багато днів. Я відіслав геть молодого африканця, що допомагав їй. Й умовив Саллі сісти зі мною на уламок скелі біля смарагдового басейну, сподіваючись, що його краса, а також пов’язані з ним спільні спогади пом’якшать її настрій.
– Із тобою щось негаразд, Саллі?
– Господи, чому це зі мною має бути щось негаразд?
Це була розмова незручна й незадовільна. Саллі, схоже, думала, що я намагаюся втрутитися у справи, які мене не стосувалися. Я відчував, як у мені закипає гнів, і мені захотілося накричати на неї.
«Я твій коханець, нехай тебе чорти візьмуть, і все, що ти робиш, мене стосується!»
Але здоровий глузд переміг, бо я розумів, що такий спалах гніву в моєму виконанні обрубав би останню нитку, яка нас поєднувала. Натомість я взяв її за руку й, ненавидячи себе за червоні щоки, лагідно їй сказав:
– Я кохаю тебе, Саллі. Пам’ятай про це. І якщо я можу щось зробити для тебе…
Думаю, то були найкращі слова, які я міг сказати, бо її рука вмить напружилася в моїй руці, а риси обличчя пом’якшали, й сльози заблищали в її очах.
– Бене, ти чудовий чоловік, ти сама доброта. Спробуй не звертати на мене увагу якийсь час. Мене просто опанував смуток, і ніхто не зміг би допомогти мені. Він минеться сам по собі, якщо ти не помічатимеш його.
На мить вона знову стала моєю коханою дівчиною, поки усмішка невпевнено тремтіла в кутиках її рота та в цих великих зелених очах.
– Ти повідом мене, коли ти знову будеш у нормі, гаразд? – сказав я, підводячись на ноги.
– Повідомлю, докторе. Ви перший довідаєтеся про це.
Наступного тижня я полетів до Йоганнесбурґа. Там мали відбутися річні загальні збори членів опікунської ради інституту, яких я не міг пропустити, а ще я був зобов’язаний прочитати кілька лекцій на факультеті археології Вітвотерсрендського університету.
Я планував відлучитися від розкопок Місячного міста на одинадцять днів і передав тимчасове управління в надійні руки Пітера Вілкокса, спочатку взявши з нього обіцянку, що він негайно надішле мені телеграму, якщо відбудеться якийсь прорив у дослідженнях.
Троє дівчат метушилися, пакуючи мою валізу, готуючи для мене сніданок, який я мав з’їсти в літаку, й вишикувавшись біля злітної смуги, щоб попрощатися зі мною поцілунком. Не стану приховувати, що така процедура прощання мені сподобалася.
Я часто приходив до висновку, що, перебуваючи надто близько від проблеми, ти звужуєш свій погляд на неї. Через три години, як покинув Місячне місто, я зробив невеличкий прорив. Якщо існували мури й башти, які стояли на зруйнованих фундаментах, камінь для будівництва мали добувати десь близько. Не випадало сумніватися, що його добували з тих-таки скелястих пагорбів. Тобто десь неподалік від міста була каменоломня.