Я знайду її, і її розміри допоможуть мені обрахувати реальні розміри міста.
Уперше за багато тижнів я почувся добре, й наступні дні були для мене приємними і сповненими втіх. Збори членів опікунської ради скидалися на свято, чого можна сподіватися, коли фонди необмежені, а перспективи сприятливі. Сидячи на місці голови, Лорен висловив чимало компліментів на мою адресу, коли оголосив, що поновлює мій контракт на посаді директора інституту на наступні дванадцять місяців. Щоб відсвяткувати збільшення моєї платні на тридцять відсотків, він запросив мене на обід у своєму домі, де за столом із жовтого дерева у величезній їдальні сиділо сорок людей, а я був почесним гостем.
Гіларі Стервесант у сукні з жовтої парчі й у знаменитих діамантах Стервесантів присвячувала увагу мені протягом усього обіду. Я маю слабкість до прекрасних речей, а надто, якщо це жінки. У той вечір їх було там зо два десятки, а коли ми перейшли до вітальні, то мені поклонялися так, наче я належав до королівської родини. Вино розв’язало мені язик і примусило забути про мою невиліковну сором’язливість. Не мало значення, що Гіларі й Лорен, либонь, налаштували інших гостей метушитися навкруг мене, й, коли о другій годині ночі я вийшов до «мерседеса» у супроводі Гіларі й Лорена, я почувався чоловіком сімох футів зросту.
Ця новонабута впевненість у собі допомогла мені з блиском прочитати чотири лекції у Вітвотерсрендському університеті. На першу з них прийшло двадцять п’ять студентів і викладачів, на наступну – вдвічі більше. Проте чутки швидко поширилися, й останню лекцію я читав у повній залі, де вміщувалося шістсот людей. Отже, я мав незаперечний успіх. Мене запросили прочитати ще кілька лекцій у зручний для мене час, й віце-канцлер університету натякнув, що посада директора археологічного факультету наступного року буде вільна.
Наступні три дні свого візиту до Йоганнесбурґа я до останньої хвилини провів в інституті. Я з полегкістю довідався, що моя відсутність не спричинила ніяких ускладнень, і численний персонал справно виконував свої обов’язки.
Бушменську виставку в залі Калахарі підготували й відкрили для публіки. Це була чудова виставка. Центральна постать у головній групі яскраво нагадала мені мого маленького друга Ксаї. Модель була зображена в процесі розмалювання скельної стіни в печері. Із заткнутими отворами для зберігання фарби в оленячих рогах й очеретяними трубками та пензлями – я уявляв собі, що саме так працював художник, який намалював мого білого царя. Це наповнило мене дивним відчуттям, ніби два тисячоліття відкотилися назад, ніби я міг послати свою свідомість назад через роки. Я розповів про це Тимоті Маґеба.
– Так, мачане. Я вже казав вам, що ви і я позначені. Ми маємо на собі знак духів і наділені можливістю бачити.
Я всміхнувся й похитав головою.
– Я не знаю, як ти, Тимоті, але мені ніколи не щастило вгадати переможця в змаганнях…
– Я серйозно, докторе, – сказав Тимоті докірливим тоном. – Ви наділені даром. Ваша проблема тільки в тому, що ніхто вас не навчив користуватися ним.
Я визнаю гіпноз, та коли говорять про ясновидіння, некромантію та інші окультні науки, то відчуваю тільки розгубленість. Щоб відвести розмову від мене та моїх обдарувань, я запитав:
– Ти вже казав мені, що також позначений духами…
Тимоті подивився на мене невідривним поглядом. Його чорні очі завжди розбуджували в мені відчуття тривоги. Спочатку я подумав, що образив його своїм непрямим запитанням, але несподівано він кивнув головою, схожою на гарматне ядро, підвівся, зачинив і замкнув двері свого кабінету, потім сів, швидко скинув черевик і шкарпетку з правої ноги й показав її мені.
Її деформація вразила мене, хоч я й бачив її раніше на фотографіях. Вона часто зустрічалася в племені батонга, що жило в долині Замбезі. У «Британському медичному журналі» була стаття про цю потворність, опублікована десь у 1969 році. Ішлося про так звану «страусову ногу», коли великий палець дуже відхиляється вбік від другого пальця. Внаслідок цього така ступня нагадує лапу страуса або якогось хижого птаха. Тимоті вочевидь був дуже чутливий до цього спотворення і майже відразу знову натягнув шкарпетку й узув черевика. Я зрозумів, що він показав це мені для того, щоб розбудити моє співчуття й утворити між нами ще тісніший зв’язок.
– Обидві ноги? – запитав я, і він кивнув головою. – У долині Замбезі багато людей мають такі ступні, – сказав я йому.
– Моя мати належала до племені батонга, – відповів він. – Саме ця ознака вказала на те, що я спроможний опанувати містерії.