— Даруйте, у мене залишилось сто вісімдесят чотири секунди, — сказав Дік.
— Хай прощаються, — зітхнула мати.
— Ти там тримайся, — сказав Марат.
— А ти тут тримайся, — сказав Дік.
Вони обнялися, і Дік побрів до дверей. Біля дверей Дік обернувся.
— Зв’язок на тій же хвилі. Зброя закопана в квадраті С. Сигнал — час “х”, — сказав Дік, смикнув двері і зник.
Батьки перезирнулися.
— Ви що… — мати підвелася і не могла знайти відповідного слова. — Що ви задумали?
— Взяти владу в свої руки, — спокійно сказав Марат.
— У кого?!
Поїхав Дік, поїхали батьки, впала ніч і у вікно тягло приємним холодком. Роса густо вкрила темне листя, виступила на асфальті, на траві за огорожею, на холодному тілі корабля прибульців, і Маратові здавалося, що ніч прийшла надто рано як на літній час, і сьогодні вона темніша ніби, ніж завше.
Він підійшов до розчиненого вікна і вперше відчув порожнечу ночі. До нього долинув далекий гавкіт со. бак, безмежно розсунувся простір; цокали копита, і Марат піймав мелодію дзвоника самотніх подорожніх. І коли опинився за огорожею, помітив, що ніч розсунулася, ніби він освітив її зсередини, і що ніч, мабуть, є ніччю тільки в чотирьох стінах, а зорі й планети світять завжди. Потім він помітив, яка випала густа роса, бо зачвакало в черевиках, потім провів пальцем по холодному металу корабля прибульців, і краплі роси з’єдналися у велику краплю, і та крапля хутко обірвалася.
— Завтра буде гарна погода, — сказав Марат.
— Так, завтра буде гарна погода, — сказав чи то батько, чи брат Аї, що слідкував, як роботи вантажать якісь контейнери, а прожектор аж із верхньої частини корабля освітлював їм майданчик. — А ти чого не спиш?
— Не хочеться, — сказав Марат. — Ви скоро відлітаєте?
— Годин через три.
— Ая зайнята?
— Ні, вона не зайнята. Вона зсередині. І чи то батько, чи то брат сказав щось роботу, і робот відповів йому щось на знак згоди, зник в отворі стабілізатора, і Марат уявно простежив, як ліфт підіймає робота у верхню частину корабля.
— Ти не зайнята? — спитав Марат, коли Ая зіскочила на землю.
— Ні, не зайнята, — відповіла Ая. — А ти втік?
— Втік. Ви скоро відлітаєте?
— Годин через три.
— Тобі треба щось робити?
— Я вже все закінчила і ці три години у мене вільні.
На галявині валялося чимало сухого гілляччя, його легко було позбирати до купи, і скоро в небо полетіли іскри.
— Я не знала, що це так гарно. Можна було б щовечора палити вогнища.
— Можна було б. Але я теж не знав, що ти прилетіла.
— Погано. Ми б раніше познайомились і багато б одне одному розказали.
Марат поклав на землю куртку, і вони сіли поряд навпроти вогню. Ламали хмиз і кидали у вогонь.
— Тобі зручно? — спитав Марат.
— Мені добре.
— Правда, вогонь схожий на восьминога?
— Щупальцями, так?
— Щупальцями…
— Дивно. Вогонь живе із своєї смерті. Горить, бо вбиває себе. Чим більше, тим швидше.
— Колись у негоду розводили вогнища, щоб подорожні не збилися з шляху.
— А для космічного корабля потрібне ціле сонце.
— його важко розпалити.
Іскри вже майже не летіли. Вогонь горів спокійно, без натуги, а вони рівномірно підкладали дрова, щоб усе так і залишалося. Ніч погустішала і принишкла. Прожектор світив не в цей бік, і корабель вирізьблювався у його світлі чіткою монументальною скульптурою.
— У вас таке саме небо? — спитав Марат.
— У нас голубіше.
— І так само багато зірок?
— Інколи навіть більше.
— Ти часто дивилася на вечірнє небо?
— Я ще не дивилася. Мала була, коли відлітали.
— Я просто забув…
— Всього не запам’ятаєш…
— Просто мені хотілося, щоб ти це бачила на власні очі, як і я.
— Я ще побачу.
— Нам тоді вже буде…
— Все одно я дивитимусь на небо над головою.
“Наша звична атмосфера в цьому випадку стає на заваді, через неї отой купол над нами не існує в незмінності. Узимку, коли повітря холодне і стає ніби кришталевою оболонкою, зорі світять ясними, але неприступно-холодними очима — і під тими поглядами щулишся і відчуваєш власне безкрилля; щоб весною, коли повітря рухається теплим потоком і дух забиває запах вологої землі, зорі вибухали, як бруньки верболозу; щоб улітку, після жаркого дня, зорі відпочивали, як утомлені пляжники.
В першу половину осені, в безмісячні ночі, небо стає моїм. Воно в цю пору глибоке темрявою. Я вдивляюся в небо — і на дні провалля з’являються нові зорі, менших величин. Потім усе зливається в білу пляму. Це не від нерухомості, просто зорі, як краплі води, злилися. В мене гарний зір, і я назбирую багато крапель.
Я вдивляюся в білу пляму, в цей конус, повернений до мене основою, а вершина його темнувата. Конус втягує мене своєю порожнечею; я знаю, що за вершиною його побачив би теж конус — і так до безконечності, і я не вірю, що там ніхто мене не ладе”, — думав Марат, спостерігаючи віддалік старт.
Той корабель мав особливі стартові двигуни. Він безшумно відірвався від землі й повільно поплив у небо. І Марат знав, що до тих пір, поки не заревуть двигуни прискорення, Ая може бачити, як зменшується багаття на Землі, мов у давні часи вогник маяка для вітрильника, що покинув гавань.
ШАБЛЯ ПРИБУЛЬЦЯ
…а також доводжу до Вашого відома, що третій пілот Сірбс порушив перший параграф Статуту зносин з інопланетними цивілізаціями, свідомо залишивши на планеті № 3 холодну зброю, вмотивувавши це як слугування справедливості.
З доповідної записки начальника експедиції “Зія” Тупа Ріца.
…третього пілота Сірбса перевести на внутрісистемні лінії назавжди.
З резолюції Головного Управління інопланетних цивілізацій.
Замуарів степ, зацвів, навально вийшла з пазухи весни зелена повінь, залила простори від Азова до Дону; високе небо відмилось до візантійської лазурі; засвітився жовто шафран, розпускалися пуп’янки зір уночі; можна було чекати татар.
Десь вони вже обминали десятою дорогою козацькі засіки, пости. За поселенням Хвилевим в балкових низинах парубчаки шаблювали лозу, аж пальці німіли на, стертих руків’ях старої, що перейшла в спадок, зброї.
— Андрію, сміх, та й годі! Де ти такого ятагана доп’яв? — Панько Зуб аж присідав довкола сімнадцятилітнього хлопця. — І в нас таких нема, і в турків, і в татар нема, і в царському війську таких не бачив. Чи не сам зробив?
— Не сам зробив, знайшов…
— Ну, не печи раків! Чи не сокіл ясний тобі на поріг приніс?
— Не знаю…
— Вийми, та вийми-бо, дай потриматись. Гм, це ж треба — і не гнеться. У кулаці ніби важка, а махаєш — легка, а донизу опустиш — кінець ніби свинцем наливається… А по якому-то вона викута? Іч, яка незамашна.
Андрієві хотілося, щоб трісла під ним земля і сховала його від Зубових кпинів та насмішкуватих поглядів товариства. Бо Панько таки знається на зброї. Увесь нею помальований, а замість лівої руки — обрубок.
— Чи ти кращої не міг дістати?
— Грошей нема.
— А батькова шабля?
— В Азовському… разом з батьком.
Зуб присмирів. І врешті махнув рукою.
— Ать, на лозу й така здасться. А в січі вже потрудись, добудь справжню.
Хлопці люто накинулись на лозу, бо всі сільські чоловіки були десь на далеких степових засіках чи в походи помандрували, а татари — гості сподівані.
Хоч на нього ніхто тепер не звертав уваги, Андрій Рубін відійшов убік від зеленого бойовиська, але все ж ніяк не наважувався пустити в діло свою знахідку, вона так і сіріла скромно у нього в руці. Похнюпившись, торкнув кінчиком зеленаві пагони, і два чи три, ніби перетяті невидимою силою, лягли йому до ніг. Андрій насторожено розглядав тонкі зрізи, а потім пригнувся, пустив шаблею, як косою, над землею і полоснув кущ. Шабля проминула лозу, наче її не було, а лоза якусь мить ще трусилася, лоскотала повітря, а тоді разом лягла, рівно, з тихим шелестом, як трава.