“Андалузія”… Отуди к бісу! Він же мав чекати три роки, доки його заберуть, а не три дні. Посадка на Короборо — сон… та й годі. Він готував всюдиходик-всюдильотик. Якийсь жарт — оті дзеркальні відбитки корабля, його самого…
Натомість появилися будівлі станції вдалині, дорога, космодром, а на космодромі схожий на черепаху “Спартак”. “Спартак” забрав його з Короборо. Прилітали за ним Коля Горбунов, Юрко Сидоренко і Непал. Вони зараз стоять позаду та підсміюються. Навіть ніколи подумати, що це галюцинація, бо ось безшумно підкотив автомобільчик, схожий на звичайний легковичок, і з нього вискочив Гарик Айвазян, начальник станції:
— Привіт, старий, як себе почуваєш? — спитав Гарик Айвазян, тиснучи Геннадієві руку.
— Нічого, а що?
— В тебе що, з радіо негаразд? — знову спитав Гарик.
— Ні, а що?
— Голос у тебе ніби переляканий. Чи від подорожі не можеш відійти?
— Справді-бо, що сталося? — Геннадій відчув себе зовсім знесиленим і байдужим до всього.
— А, козаче, — під скафандром блиснули Гарикові зуби, — відстав ти від життя в польоті. Твої позивні почув американський корабель, він перебував неподалік від Короборо. І перетрансформував тебе прямісінько на “Андалузію”. Перетрансформація, брате, сила. Навчимося перетрансформовувати неорганічні тіла — і весь всесвіт наш. Принцип я потім поясню. Доки літав, багато що змінилося.
Вони сіли в машину. Геннадій почувався украй стомленим.
— Ей, — раптом згадав він, — а чому на космодромі Горбунов, Непал? Я думав, вони мене привезли.
Гарик на мить знітився.
— І думав, що три роки пробув у летаргічному сні, еге? — Гарикові зуби знов блиснули матеріально, коли він напівобернувся до Геннадія. — Вони ремонтували поблизу щось, збіг, розумієш?
— Міражі…
— Міражі, міражі… Міражі не моя компетенція. То вже тобі треба було займатися міражами на Короборо.
— Я й пробував…
— А тебе вкрали! Ха-ха! Анекдот, — Гарик від захвату крутив головою, а Геннадій непомітно для себе заснув, наостанок пригадавши, що не привітався з хлопцями зі “Спартака”.
Зараз він трішки прийде до тями після сну, і все проясниться. Знайома кімната готелю, ліжко в стіні, синє світло стелі. Той самий плед з китицями, деякі китиці він колись порозпускав. Для певності розпустив ще кілька китиць і побачив, що спати його поклали в комбінезоні. Коли вже не спромоглися розбудити, то принаймні роздягли б. Він здивувався ще більше, коки, постукавши, зайшов Гарик Айвазян — і теж у комбінезоні.
— У вас що, поламалися кондиціонери? — замість привітання спитав Геннадій.
Гарик задумався на мить і махнув рукою.
— Так-так, зараз усе налагодиться, я й забув. — Гарик відхилив двері і щось крикнув у коридор. — Готово.
Датчик показав, що в кімнаті досить кисню, нормальна температура, і можна скинути скафандр. Гарик теж показав свого чорного чуба.
— Ну, здоров по-людськи, — сказав Гарик, і вони поцілувалися.
— Це було гарно з вашого боку — подбати, щоб я не змерз, — не втримався від іронії. Він саме згортав постіль і ховав у стіну ліжко.
— Та ми вже не хотіли тебе турбувати. А пледом укрили за звичкою. Ти добре виспався?
— Спасибі, не снилося нічого.
— Маєш якесь бажання?
— Безперечно. Поїсти, прийняти нормальну ванну і Майку побачити, якщо ви її не вигнали кудись.
— Ах, Майка, я й забув! Ну, безперечно, Майка! Та вона, мабуть, ще й не знає нічого. Або дуже зайнята. Я покличу зараз — і Гарик націлився на двері.
— У вас що, і телефони поламані?
— Все я забуваю од радості тебе бачити. Ай-я-яй!
Гарик натиснув кнопку в стіні і крикнув:
— Майко, гони сюди, у тридцять третю.
Геннадієві здалося, що перед тим, як він подумав про телефон, на стіні не було тієї червоної цятки-кнопочки і блискучого люстерка.
— Щось ви дуже тут забудькуваті стали, — сказав Геннадій.
— Та забігалися, знаєш, сезон.
— Я скупаюсь, а ти скажи, нехай їсти принесуть.
— Зараз.
Геннадій пішов у ванну, і йому здалося, що нічого в ній не змінилося з тих пір, як він побував тут востаннє. Геннадій ніколи не купався у воді-всезмийці, не сушився струменем повітря, а користувався давніми способами купання, які тепер культивували тільки ультра-йоги: звичайна Н20, холодна й гаряча, і шмат мила, бажано “Сосновий бір”, а для витирання — рушник. Рушник висів там, де він колись його повісив, зелений брусочок мила лежав, де він його поклав. У Геннадія потеплішало в грудях: товариші пригадали його звички, і те, про що він помислював, розмовляючи з Гариком, збулося з ювелірною точністю. І коли гарячий струмінь води вдарив у тугі плечі, він відчув себе вдома.
— Ти скоро? — Гарик стукав у двері ванної.
— Відколи ти такий соромливий став? — Геннадієві було весело.
Він лежав у воді й думав про Майку. Вони не бачилися цілу вічність. Останній раз вона була в зеленому платті.
— Вилазь, тебе чекають, — Гарик пританцьовував за дверима.
— Не стогни. Я йду.
Безперечно, Гарику заздро.
Геннадій змусив себе довго витиратися, потім, не поспішаючи, натяг спортивного костюма, якого, всупереч інструкціям, завше носив під комбінезоном. І ще акуратно склав комбінезон, і аж тоді вийшов.
Ріжте мене на шматки, Майка була в зеленому платті! Кинулася йому на груди. Гарик нацупив на голову шолом і тихенько вийшов.
— Як ти тут? — нарешті спитав Геннадій.
— Нічого, працюю…
— Я тебе забираю з собою. Відтепер досить оцих випадкових наїздів!
— Ти це й першого разу казав.
— Ну, тепер без ніяких. Звичайно, якщо ти згодишся.
— Я поїду. Що трапилося з “Андрійком”?
— Біс його знає. Утворився якийсь накип у соплах. Довелося сідати на Короборо.
— Ну, звичайно, якби не накип, то ти б собі спокійнісінько прямував до Землі.
— Я б ще заправився на “Вогнику”…
— Зрозуміло. Ну, їж, — Майка зітхнула.
На столику стояли балканські овочеві консерви, кавказькі м’ясні, словом, уся їстівна архаїка — на смак Геннадія, а віншувала стіл пляшка сухого вина…
— Чому одна склянка? — спитав Геннадій.
— Я не п’ю, — сказала Майка.
— Так за зустріч же!
— Не можу, вибач. Так, так, негаразд себе почуваю.
— Хоч їж, — сказав Геннадій.
— Я не їм цього.
— А, я забув. Тоді не дивуйся мені, — він накинувся на їстиво.
Через деякий час йому здалося, що всі ці банки-склянки — запаси з його корабля. Він пам’ятав тавро — троє сплетених кілець — продукти, виготовлені спеціально на його замовлення.
— Звідки у вас мої продукти?
— Не вигадуй. Ти вже наївся і починаєш вигадувати, — Майка перебрала всі банки. — Ніяких твоїх трьох кілець немає.
— Справді-бо — немає.
— Це все від того, що я можу простягнути руку і доторкнутись до тебе, — сказав згодом Геннадій. — Можна?
— Спробуй.
Він взяв її руку в свою, торкнувся вказівним пальцем каблучки, подарованої ним же, коли вони вирішили, що заручилися.
Каблучка, здавалося, уже вкипіла в Майчин палець.
— Давай одружимося, — сказав він раптом, — негайно.
Хотів крутнути каблучку довколо пальця — вона не піддалася. Майку струснуло.
— Боляче, люба?
— Ні. Скільки вже можна бачитися наїздами?
— Піди намиль пальця, вона сповзе. А то доведеться пиляти.
Небавом Майка вийшла з ванної. Щось у ній змінилося, подумав Геннадій. Наче поменшала. І обличчя… Три роки минуло, боже мій!
Весь час вони були разом. Гарик виявився свійським хлопцем: звільнив Майку від її обов’язків. На невизначений час, сказав.
Потім уже Геннадій завважив, що треба поговорити про своє повернення в ескадрилью. Він пішов до Гарика.
— Тобі набридло з Майкою? — спитав майже грубо Гарик.
— Не заводься. Мені набридло нічого не робити.
— Що ти хочеш?
— Хочу додому. Скоро має бути корабель?
— Чого не знаю, того не знаю.
Геннадій свиснув.
— Ти начальник чи двірник?
— Начальник, але я знаю, що скоро корабля не
— Так-так, ти маєш рацію, станція згортається…
— Я тобі нічого не казав.