В грудні 1944 сотня «Бурлаки» перейшла в районі Лютовиськ польсько-радянський кордон, і заквартирувала в селі Ступосяни Ліського повіту.
Так як Перемищина перетворилася в прифронтову зону, і війська НКВД разом з прикордонниками проводили масові облави з метою знищення ще не зміцнілих сотень УПА, Василь Галаса-«Орлан» та Яків Чорній-«Ударник» вирішили розділити повстанські відділи на дрібні групи і приділити їх до цивільної сітки ОУН, що мала приготовлені на випадок облав криївки. [72]
4.
В березні 1945 року Володимир Щиґельський знову зібрав своїх вояків в одну сотню для виконання доручених командуванням завдань. Власне в цей час розпочала свою протиповстанську акцію спеціально створена для цього радянська дивізія «Червона мітла». Уникаючи зустрічей з цією чудово озброєною і якнайкраще вишколеною військовою одиницею, «Бурлака» спробував вивести свою сотню в глиб лісів. Проте упівці зіткнулися-таки з енкаведистами. Під тиском переважаючих сил ворога, повстанці відступили аж на терени Словаччини і звідти, зробивши півколо, повернулися в околиці села Волосате Ліського повіту. [73]3
Щиґельський, отримавши наказ від курінного «Рена», в перші дні Великодніх свят 1945 року повів свій відділ в напрямку до Перемишля із завданням ліквідації місцевих постів так званої Народної Міліції (Milicja Obywatelska - МO). Після успішного виконання наказів сотенний зв'язався в селі Тростянець з окружним провідником ОУН «Зоричем». Від нього Щиґельський отримав наказ не повертатися на попереднє місце постою. Сотню «Бурлаки» було перепідпорядковано до куреня під командою Михайла Галя-«Коника», а тереном її діяння визначено околиці між Сяноцьким та Перемиським повітами.
В травні 1945 року закінчилася Друга світова війна в Європі, та в Україні боротьба продовжувалася: волинські та галицькі відділи УПА продовжували священну війну з загонами НКВД, не дозволяючи окупанту утвердитися на рідній землі. На Закерзонні до вересня 1945 року, незважаючи на певні сутички між польськими військами та українськими повстанцями, було ще досить тихо. Обидва боки щойно готувалися до справжньої боротьби. Для остаточного утвердження свого панування на споконвіку українських землях Надсяння поляки, ще з жовтня 1944 року почали, згідно з угодами, укладеними з урядом УРСР, переселення українців з цих теренів. З самого початку акції її осудили керівники українського національно-визвольного руху. У листівці «До українського населення західних окраїн українських земель», виданій ОУН 19 жовтня 1944 року, вказувалося, що "так звані сталінські переселення поневолених народів є одним із засобів їх винищування". [74] В упівській листівці від 25 березня 1945 року українців закликали: "Не залишайте земель Ваших Предків, вони ті землі охороняли протягом віків. Охороняли її перед татарами. Кожен камінь тут, хрест, могила, говорить мовою багатьох віків". [75]
Деякий час поляки намагалися створювати враження добровільності переселення, проте, вже незабаром після його початку, стало цілком зрозуміло, що українці не будуть залишати прадідівську землю. Врешті, окупанти відкинули нещиру маску, і з вересня 1945 року до цієї акції залучено три дивізії польського війська. Нахабне викинення українців польськими вояками з їхніх хат не могло залишитися безкарним. Реакцією на цю брутальність став наказ командира Військової Округи УПА «Сян» Мирослава Онишкевича-«Ореста» від 9 вересня того ж року. "Польсько-більшовицькі урядові чинники, - читаємо тут, - почали загальне примусове виселення українців.
1. Супроти цього наказується там, де наші збройні відділи будуть мати добру можливість провести акції проти тих, які проводять виселення - негайно виконати це. Знищувати всі переселенські комісії та всіх тих, які змушують до виселення.