Бої з чудово озброєним і в десятки разів кількісно переважаючим ворогом були дуже важкими. Один з них, що відбувся біля села Борівниця, здавалося, стане останнім для повстанців. Можливо, так і сталося б, якби не винахідливість «Бурлаки». Після цілоденного бою з поляками стало зрозуміло: ані набоїв, ані навіть фізичних сил стрілецтва не вистачить для успішного його завершення. І в цей момент вкотре проявився талант Щиґельського, котрий не втрачав впевненості в перемозі навіть у безвихідних ситуаціях. Ввечері, коли на деякий момент притихли постріли з обох сторін, упівці, за наказом командира, заспівали пісню Армії Крайової, вивчену ними взимку 1947 року:
"Gdy narуd w Warszawie wystpi z orem
To wysce w Lublini radzili
Warszawa woaa «Zginiem lub zwycym!»
A wyscie PPR tworzyli
O, cze Wam, panowie z Lublina
Za mury stolicy zwalone
O, cze Wam, za rzd «batuszki» Stalina
Za Ora Skradzion koron".
За кілька хвилин після цього здивовані повстанці помітили, що ворожі позиції порожні - поляки відступили. [117]
Врешті, в ніч з 21-го на 22-ге червня 1947 року куреню вдалося вирватися з оточення і без жодних пригод перейти на словацьку територію. [118] До цього часу сотня «Бурлаки» втратила 60 стрільців (станом на 31.05.1947 - 104, [119] 17.06.1947 - 44 бійці [120]). З сотень «Крилача» і «Ластівки» разом залишилося всього 53 стрільці (реєстр об'єднаного відділу на території Словаччини наприкінці липня - 86 бійців, за час від переходу кордону відділ, згідно з «Денником» «Буркуна», втратив 11 осіб, отже, кордон перейшло близько 97 осіб, [121] з них 44 - із сотні «Бурлаки», решта 53 бійці відповідно із сотень «Ударники-6» та «Ударники-7»). За час боїв загинули славні повстанські командири - сотенні Ярослав Коцьолок-«Крилач» та Григорій Янківський-«Ластівка», і лише після цього розпочався рейд куреня.
3.
Перехід кордону, як зазначалося, відбувся без жодних сутичок. Ян Фіала пояснює цей факт недобросовісністю деяких словацьких командирів прикордонної сторожі, які не намагалися навіть зупинити упівців. [122] Озброєння відділу, що перейшов кордон, складали 10-12 кулеметів ДТ, 20-25 автоматів ППС, 20-30 пістолетів. [123] Проте за час боїв на Закерзонні, при прориві з оточення відділ витратив практично всі набої та ґранати, а тому повстанці змушені були здобувати собі амуніцію в ході маршу по території Чехословаччини. [124] Окрім того, просування ускладнювалося ще й тим, що після успішного проходження певними теренами сотні «Громенка», що розпочала свій рейд швидше, контроль за ними посилювався. Але був й інший момент, що дозволяв українським повстанцям почуватися на словацькій території вільніше, ніж на захопленому вже тоді поляками Закерзонні. Цим моментом було приязне ставлення до упівців цивільного словацького населення та підтримка з його боку. Про цю підтримку згадує навіть надзвичайно вороже налаштований до українського визвольного руху історик Вацлав Славік. Він пояснює її тим, що "між простими людьми знайшлися люди, особливо у Східній Словаччині, де ще жив міф про Шугая [Микола Шугай, народний герой Словаччини, ватажок місцевих «опришківських» загонів - В.В.], котрі допомогу бандерівцям прирівнювали до співчуття до бідних, переслідуваних жандармами". [125] На цьому ж факті наголошує Мирослав Дуда, один з командирів чехословацьких протиповстанських акцій, який у своєму звіті писав: "Цивільне населення Східної Словаччини, особливо українці, підтримують банди, надаючи їм харчі, інформацію про присутність частин безпеки і знайомлячи їх з місцевими теренами". [126] Цікавий випадок, що характеризує відносини між словаками і українськими повстанцями, розповідає у своїх свідченнях Володимир Щиґельський: 1-го липня, після розмов зі священиком та селянами в селі Ґрубов, словаки запросили українських повстанців на весілля, де вони "танцювали і співали з місцевими дівчатами". [127]
В результаті, перші дні перебування на Словаччині були досить спокійними і дозволили стрільцям відпочити та набратися сил після нещодавніх щоденних боїв з поляками. Врешті, вони могли трохи відгодуватися, адже перед тим, на території Закерзоння протягом чотирнадцяти днів харчувалися тільки лісовими плодами. [128] "Поволі забуваються страшні дні кривавого рейду по Польщі, - писав бунчужний «Буркун» в хроніці відділу, - поволі приходимо до сил. Як останнім часом в Польщі кожний почав тратити надію і думати лише, в котрому місці ляже на вічний спочинок - так тепер кожен свято вірить у нашу перемогу, в краще завтра, і вірить, що нема в світі нічого неможливого до виконання". [129]
[117] Dalszy ciag protokou przesuchania podejrzanego. Rzeszуw, dnia 25.XI.1948. - С.4.; Ґжеґорж Мотика в своїй книзі пояснює цей момент тим, що поляки прийняли українських повстанців за польських підпільників, див.: Motyka G. Вказ. пр. - С.435.
[118] Protokol. Utvar «Slovensko». 14 septembra 1947. - C.6. // The Peter J. Potichnyj collection on Insurgency Counter-Insurgency in Ukraine Box 79 "Протоколи допитів Володимира Щиґельського-«Бурлаки»".
[119] Зведення стану відділу 94 а від 30.11.1946 до 31.05.1947 // Літопис Української Повстанської Армії. - Т.13. - С.294.
[120] Вояки відділу 94А, які залишилися на день 17.06.1947. // Там само. - С.296.
[121] Ця цифра ймовірно є дещо неточною, в своєму першому допиті сам «Бурлака» подає цифру - 101 (Protokol, spisany dnia 7.9.1947. - C.26) натомість у додатках до цього допиту під назвою "Організаційна таблиця відділу «Бурлаки» в час переходу кордону фіґурує 90 осіб.
[122] Fiala J. Вказ. пр. - С.120.
[123] Protokol. Utvar «Slovensko». 14 septembra 1947. - C.1.