Промисловці, міцно впираючись ногами в землю, слухали. Один з них, присадкуватий, огрядний, з гачкуватим носом, сказав:
— А все-таки, як же, чорти б його взяли, воно полетить?
— Так само, як ракета: штовхаючою дією газів, що утворюються під час тривалого вибуху, — відповів Корвін. — Під час піднімання ракети повітря не бере участі в дії, воно лише гальмує швидкість. У безповітряному просторі ракета летить за законом тіл, що вільно рухаються, з сталим прискоренням. Теоретично її швидкість повинна досягти граничної величини, тобто швидкості світла. Але при великих швидкостях навколо тіла розвиваються магнітні поля, які можуть навіть зупинити тіло в просторі. Цих магнітних впливів особливо боявся інженер Лось, хоч йому вдалося досягти швидкості тисячу кілометрів за секунду.
Тоді другий з промисловців, метис, похмурий і злий, сказав:
— Двісті снарядів! Але цього мало, щоб висадити в повітря проклятий Місяць! Ми його тільки поколупаємо.
— Снаряди вцілять математично всі в одну точку, — відповів Корвін. — Кожний, увійшовши в сферу притягання Місяця, дістане напрям до його центра, навіть коли б ми запустили їх з різних точок земної поверхні. За моїми розрахунками, снаряди впадуть у поясі Океану Бур. Один за одним через проміжки в сім-десять хвилин вони вганятимуться в глиб місячної кулі. Ми довбатимемо її ніби величезним долотом. І з кожним снарядом — вибух п’яти тонн нітронафталіну. Я б не хотів у цей час там курити свою люльку.
Цей тонкий жарт було сприйнято поблажливими усмішками. Третій з промисловців сказав, упившись нігтями в підборіддя:
— Дуже добре. Але з досвіду європейської війни ми знаємо, що ядра навіть найбільших гармат робили мізерні воронки. А нам же треба розламати кулю, яка всього лише в тридцять з половиною разів менша за земну.
— Жива сила ядра великої морської гармати дорівнює приблизно десяти мільйонам кілограмів, — відповів Корвін. — Якщо наше яйце важитиме десять тонн і рухатиметься з швидкістю п’ятдесят кілометрів за секунду, то жива сила, тобто тиск при ударі нашого яйця об поверхню Місяця, дорівнюватиме сімдесяти п’яти трильйонам кілограмів. Я боюся одного: що снаряди почнуть пронизувати Місяць, мов аркуш картону.
Промисловці міцно постулювали губи. Четвертий, маленький, в окулярах, схожий на старого цвіркуна, почав пильно дивитися на Корвіна сивими очима.
— Я хотів задати істотне запитання, сер, — проскрипів він високим голосом. — Ми збираємося влаштувати “тиждень жаху”, інакше кажучи — пошити в дурні найрозумніших і найхитріших людей в усьому світі, сер… Але в нас виник сумнів: а що коли ми помиляємось? А що як цей жарт з Місяцем обернеться на серйозну небезпеку? Ми заробимо, але Місяць упаде на Землю, сер… Ви впевнені, що він не упаде, сер?
Інженер Корвін мовчав. Під сухою смаглявою шкірою на його вилицях рухалися жовна.
— Дуже добре, — сказав він коротко, — на це я вам відповім через годину.
VI
У рубці “Фламінго” під кінець обіду, коли подали кофе і лікери, інженер Корвін одсунув трохи свій стілець, поклав на гостре коліно аркушик паперу, списаний математичними формулами, і почав говорити:
— Місяць, так само як Земля і всі планети нашої системи, як пояс астероїдів, комети і потоки падаючих зірок, — утворився з гігантського кільця, що колись оберталося навколо Сонця. Частини кільця розпалися, ущільнились, утворили палаючі світи — невеликі сонця.
Навколо кожного з цих світів, у свою чергу, почало обертатися кільце розжареної, але остигаючої матерії, подібно до кільця Сатурна, останнього залишка цього майже закінченого процесу.
Маленьке світило — Земля — також було охоплене системою кілець, що оберталися з різною швидкістю. Охолоджуючись, ці кільця розривалися, частини їх ущільнювались, утворюючи малі планети, або небесні тіла. Найкрупнішим з таких тіл був Місяць; він притягував ті маси, що проносились близько від нього, вони падали і підтримували його в розжарено-рідкому стані.
Те ж саме відбувалося і з Землею. Вона втягувала в сферу свого притягання залишки розірваного кільця і, можливо, не раз уже, погаснувши, під дією оцих страшенних ударів знову і знову спалахувала зорею.
Поступово процес збирання матерії закінчився. Поблизу Землі лишалося ще два вільних світи — Місяць і другий супутник, що впав за часів палеозойської ери. Земля оволодівала їх рухами силою тяжіння. Обидва тіла поступово падали по спіральній кривій на Землю,
Місяць, ще рідкий, обертався навколо своєї осі. Але при кожному оберті внаслідок земного притягання по ньому пробігала величезна хвиля припливу, — судорога вмираючого, що потрапляє в полон світу. Обертання Місяця гальмувалося цими припливами, уповільнювалося. Місяць набирав форми яйця, повернутого товстим кінцем до Землі.
Нарешті його обертання навколо осі припинилося, він застиг і став супутником Землі, підійшовши до неї на відстань трьохсот вісімдесяти чотирьох тисяч кілометрів. Оскільки швидкість Місяця дорівнює одному кілометру за секунду, — я беру цифри приблизно, — то, за законом Ньютона х= v2/2r— ікс, тобто величина, на яку щосекунди Місяць наближається до Землі, падає на Землю, дорівнює одному і трьом десятим міліметра. Але напруження сили ваги на відстані Місяця також дорівнює одному і трьом десятим міліметра. Таким чином, згідно з законом світового тяжіння, Місяць здається цілком урівноваженим тілом. І це так і було б, якби Земля і Місяць являли собою математичні тіла в ідеальному просторі.
Але закон Ньютона потребує поправок: у формулі х= v2/2rвідкинуто квадрат однієї малої величини, який є фатальним для долі Землі. Приймаючи цю поправку, приймаючи також вплив місячного притягання на води земних океанів — припливи — і викликане ними уповільнення руху самої Землі, Ч. Дарвін показав, що Місяць наближається до Землі, намагаючись увійти з нею в твердий зв’язок, тобто, згідно з третім законом Кеплера, наблизитись настільки, щоб час його обертання навколо Землі дорівнював земному дню. Тільки тоді, ніби скріплені невидимими зв’язками, обидва тіла встановлять між собою цілковиту рівновагу.
Але і цей закон — суто математичний; вплив тяжіння комети Бієли, збільшення щільності земного ядра, збурення магнітних полів під впливом сонячних плям, а також друга поправка до закону Ньютона приводять нас до висновку, що обидва тіла повинні остаточно зблизитись.
Інженер Корвін окинув поглядом співбесідників, що слухали, затамувавши подих. Його щоки порожевіли, на завжди жорстких губах несподівано лягла посмішка.