В 1914 году «украинство» готовилось встречать 100-летие со дня рождения Шевченко. Журналы печатали десятки пустых «похоронных» статей. Произносились длинные и нудные речи на литературных вечерах. Издавались «Кобзари». Ушлые проходимцы из числа «профессиональных украинцев» даже начали собирать деньги на первый памятник Шевченко.
Его должны были установить в Киеве на том месте, где сейчас клумба на площади Льва Толстого. Городская Дума уже дала согласие — как видите, никто в Российской империи Николая Второго чтить память Шевченко не препятствовал!
Но жулики-шевченкофилы пожертвования собрали, а монумент Тарасу… так и не отстроили, спрятав «налог» на Великого Кобзаря в свои еще более великие карманы.
(Примерно так же один уже нынешний «молчаливый» жулик-депутат собирал недавно с доверчивых граждан средства на так называемый «Храм Тараса» и выплачивал из госказны гонорары себе и своей супруге-графоманке за «промови», произнесенные ими на публичных мероприятиях в честь покойного Тараса Григорьевича. «Храм» он так и не построил. Зато до сих пор получает дотации из бюджета, делая вид, что «просвещает» массы и способствует распространению украинского языка.
Хватало таких «просветителей» и в начале прошлого века. Украв общественные средства на памятник Шевченко, им очень хотелось отвлечь внимание от своих финансовых махинаций. И тут, как нельзя, кстати, подвернулась эпатажная, но чистая душа начинающего стихотворца — 22-летнего поэта Михайля Семенко, которого буквально тошнило от киевских кобзарепоклонников во главе с хитромудрым строителем многих домов и дач будущим главой Центральной Рады Михаилом Грушевским и редактором унылой газеты «Рада» Сергеем Ефремовым.
Буквально в день празднования 100-летия Тараса в некоторых киевских магазинах появилась крошечная (всего 8 страниц!) книжечка, на титуле которой красовалось слово «Дерзання». Но самым скандальным была даже не сама книжечка, а предисловие к ней под названием «Сам». В нем Михайль Семенко писал: «Ей ти, чоловіче, слухай сюди! Я хочу сказати тобі декілька слів про мистецтво… тільки декілька слів… Ти підносиш мені засмальцованого «Кобзаря» й кажеш: ось моє мистецтво! Чоловіче, мені за тебе соромно… Ти підносиш мені заяложені мистецькі «ідеї» й мене канудить. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого «Кобзаря», від якого тхне дьогтем і салом. І думаєш, що його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресення. Хто ним захоплюється тепер? Чоловік примітивний. Як раз вроді тебе, показчиком якого є «Рада». Чоловіче. Час титана перевертає в нікчемного ліліпута і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Поживши з вами, відстаєш на десятиріччя. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами? Я не можу, як ти, на протязі місяців витягувати з себе жили пошани до того, хто будучи сучасним чинником, є зьявищем глибоко відразливим. Чоловіче! Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я от се пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого «щирого» українського мистецтва. Я бажаю йому смерті. Такі твої ювілейні свята. Отеє все, що лишилося від Шевченка. Але не можу й я уникнути свого святкування. Я палю свій “Кобзар”».
Большинство украинских книжных магазинов авангардную книжку Семенко продавать отказались. Впоследствии сам автор вспоминал: «Чудний край ся Україна… року Божого 1914, в февралі місяці, Україна вперше виявила той скарб, який вона в собі носить. Об'явила його моя маленька брошура (Семенко — «Дерзання» поези, ц. 11 к.) яку ідейні крамарі відмовились продавать і виявили не мале, справжньо ідейне, обуреннє, мотивуючи вчинок так: 1) книгарня «Української Старини» — «якийсь капосник облив помиями батька Тараса», 2) книгарня «Час» — «не продаємо прінціпіяльно», 3) книгарня «Л. -Н. В.» («Літературно-наукового вісника») — «хай полежать, не продаватимемо, поки не побачимо, що скаже преса»…
«Критика» набросилась на первого украинского футуриста, как стая зараженных бешенством собак. Один из деятелей тогдашнего «профукраинства» Никита Шаповал, скрывшись под псевдонимом Сриблянский, назвал творчество Семенко «бандитизмом». Хотя за всю жизнь Семенко никого не ограбил и не убил.
