Луар зітхнув знову. Ось цього він і боявся; незбагненне майбутнє, невідворотні зміни… Повернутися б у чотирнадцять років. Навіть і в дванадцять — незважаючи навіть на те биття різками… Адже далі все знову було добре… Навіть краще, ніж колись… Здається, той біль прив’язав його до батька замість того, щоб відштовхнути…
— Твій вибір буде вірніший, — сказав він глухо. — Ти досвідченіший… Та й крім того…
Він затнувся. У батька стомлено опустилися кінчики рота:
— Що — «крім того»?
Луар мовчав. Він міг би сказати, що батько його найрозумніший і найкращий, що йому, синові, ніколи й ні в чому не зрівнятися з чудовим батьком, — але він мовчав, побоюючись глузування.
Його співрозмовник теж мовчав і дивився без посмішки. Зітхнув, перевів погляд на воду; потер пальцем вухо, начебто збираючись із думками:
— Синку… Коли я був такий, як ти… Трішки старший. У Каваррені… — Егерт Солль перевів подих. — Я дуже бридко вчинив. І я… був за це страшно покараний. Закляття боягузтва… зробило мене жалюгідною і… огидною істотою. Я ніколи не казав тобі, але мама дуже добре знає.
У Луара мурашки забігали по шкірі. Батько говорить про якусь незнайому людину, а він, Луар, прослухав початок історії…
— Я став боягузом, Луаре, наймерзеннішим із боягузів. Я боявся темряви, висоти, я дивитися не міг не оголену шпагу… Я терпів образи й побої — і не міг відповісти, хоча й був сильніший… Я не заступився за жінку, тому що…
Він знову затнувся, наче йому рота зсудомило. Перевів подих:
— Бачиш, малий… Я довго думав, чи розповідати тобі… Чи все-таки не варто.
Це випробування, зрозумів Луар. Він зі мною грається.
Батько нарешті відірвав погляд від води й зазирнув синові у вічі:
— Ти не віриш мені, Денеку?
І цієї миті Луар зрозумів, що все правда. Батько не жартує і не грається, кожне слово дається йому з болем, він ламає зараз той героїчний образ, давно змальований в уяві Луара, ризикує повагою власного сина…
Луар закліпав.
— Мама знає, — провадив батько. — Вона… бачила мене… таким, що… Краще не згадувати. Але ти… Сьогодні я знову побачив, як ти… ховаєшся в затінок. І тоді я зважився. Розповісти тобі. Зрештою… я скинув закляття, та все одно минули роки, перш ніж я став таким, як зараз… А ти ще малий. Я не бажаю тобі й сотої частки тих… Того, що було зі мною. Будь щасливим, будь таким, як ти є… Не муч себе цим вічним порівнянням. Розумієш, чому?
Луар дивився вниз, і в його голові панувало сум’яття. Мокрі долоні начебто примерзли до холодного кам’яного поруччя; батько стояв перед ним і чекав на його відповідь — як підсудний.
По воді тяглися бляклі осінні листочки; Луар не міг зосередитися. Все це надто несподівано. Ішли, мовчали, було гарно…
І тоді він згадав.
Тоді теж було листя — на воді й на березі… Йому було тринадцять, і пахло сіном. Він відчув біль, але не зрозумів відразу, що сталося, сіпнувся, опустив очі — й побачив у тьмяній траві гадюку.
Послабшали ноги. Світ затягся чорним серпанком; Луар хотів бігти й не міг зрушити з місця — та люди на березі почули його розпачливий зойк.
Жалобна завіса. Страх, від якого ціпенієш усередині; біле й жорстке батькове обличчя: «Не бійся».
Лезо ножа в багатті. Ремінь, що перетяг ногу до повного оніміння. Якісь перелякані жінки; батько обірвав їхнє голосіння одним хльостким коротким словом. А матері тоді не було на березі — вона чекала народження Алани…
Мокре сіно. Запах тьмяної трави. І байдуже, який маєш вигляд і як на тебе подивляться, несила вдавати хоробрість — але батько спокійний: «Зараз буде боляче».
Він кричав і пручався. Він боявся розжареного заліза більше смерті — вже краще вмерти від отрути…
Але батько був несхибний; дужі руки скрутили Луара, як курчатко.
Пола батькової куртки, стиснута в зсудомлених пальцях. Приголомшуючий біль; багаття, широка долоня, що затискає рот. Раптове полегшення. Біле очужіле обличчя, й на губах — Луарова кров. Вода. Холодна вода.
«Ось і все».
І спокій сповзає з цього обличчя, наче маска…
А потім Луар-підліток лежав на возі й дивився в небо. І здивовано думав про дивацтва долі та нескінченно довге життя попереду…
Він не знав, як у ті хвилини почувався батько. Напевне, в роті Солля-рятівника була ранка — отрута, висмоктана з тіла сина, дістала тепер і його самого, так що навіть цей могутній організм якимось дивом із нею впорався…
Ледве Солль відіслав сина додому, як сам забився в корчах. Нічого цього Луар у ті хвилини не знав…
Мить гострого щастя — погойдування воза, тихий голос візника, над світом — вечірні небеса, зелені з золотом…