— Тьфу… Синку… Тьфу… Не біжи… пожалій… бабу… Актриска та… паршива була, це я тобі ка…
Ніби з неба звалився гуркіт коліс. Просто перед моїм обличчям виявилося каре кінське око у віночку з довгих вій; ще мить — і круглі волохаті копита втоптали б мене в бруківку. Закричав кучер, у потоці його слів я розібрала тільки «стару суку»; гаряче кінське дихання відсунулося — й карета, величезна, позолочена, пузата, немов кабан, промчала повз нас, та встигла облити мене брудом, засліпити миготінням шпиць, вилаяти чорним ротом ліврейного лакея, що громадився на задку…
…Моя лайка полетіла йому в спину; він озирнувся, і я ще встигла побачити, як витяглося та почервоніло лакейське обличчя. Карета давно зникла за рогом, а я стояла посеред вулиці та репетувала, як базарна перекупка, лаялася крізь сльози, що навернулись на очі, сварилася вслід, намагаючись криком вигнати запізнілий жах — ще волосинка, й переїхали б…
Потім я виявила, що стою з непокритою головою, що волосся розсипалося в мене по плечах, а чудовий плащ із фарсу про Трире-простака затиснутий у мене в опущеній руці та купає в калюжі свої сиві патли.
Мій недавній співрозмовник стояв трохи віддалік, і на обличчі його повільно змінювалися всілякі суперечливі почуття. Очевидно, перетворення згорбленої баби на молоду й дуже сварливу особу справило на хлопця неабияке враження.
— Відвідайте виставу, онучку, — сказала я йому сухо. — Трупа пана Флобастера, найкумедніші в світі фарси…
Розвернулася й пішла, волочачи плащ по бруківці та кленучи свій дурнуватий, несподіваний, абсолютно марний авантюризм.
Неабияк поблукала я, поки повернулася до місця нашої стоянки, отримала прочухана від Флобастера та випрала плаща в діжці з крижаною водою. Дружина нашого хазяїна — весела молодиця — крутилася навколо нас без кінця, їй було цікаво подивитися на мандрівних комедіантів.
— Наймиліша пані, — звернулась я до неї, — ви чули коли-небудь про пана на ймення Егерт Солль?
Вона мало не підскочила:
— Полковник Солль? Як же, це, люба, герой… Це, люба, якби не він, то й місто спалили б, уже років дванадцять або більше, як набіг той був… Ти молода, може, не пам’ятаєш, але вже ж чула, напевне, хто їх знає, звідки набігли, як сарана, орда величезна, скажені, голодні й по-нашому не розуміли… Різали й старих, і малих. Облога була, бургомістр розгубився, начальник варти втік… Полковник Солль, довгих літ йому, тоді ще не полковник… От уже хто боєць, так боєць, варту зібрав, людей зібрав, чоловік мій ходив, от… Відбили нелюдів тих, зі стін поскидали, кого в ліс загнали, кого в ріці потопили… Ну, і своїх поклали — менше, ніж у Мор, а все одно зріділо місто… А якби не полковник Солль, то й не знаю, дівонько, що було б, спалили б, пограбували, перебили, та й край…
Я подякувала говіркій жінці. Плащ висів на старій мотузці, заливаючи землю мильними патьоками.
Воістину сором — чудовисько з червоними, як жар… вухами.
Кабінет називався кабінетом декана Луаяна, хоча сам декан помер двадцять років тому й ніхто з теперішніх студентів ніколи його не бачив. Декана пам’ятав дехто з професорів; пан ректор, немічний старий, полюбляв переривати лекцію заради розповіді про чудову людину, яка сходила колись на цю славну кафедру. Втім, найживішою пам’яттю про декана Луаяна була його донька, пані Торія Солль, що царювала в бібліотеці, читала лекції та завершувала наукову працю в старому батьковому кабінеті. Вперше в історії настільки чудового навчального закладу до святая святих науки було допущено жінку; Торія вважалася визначною пам’яткою, оскільки була, до всього іншого, бездоганно гарна та щаслива в шлюбі, а чоловіком її був герой облоги, полковник Солль.
…Егерт шанобливо застукав у важкі, до дріб’язків знайомі двері. Торія сиділа за величезним батьковим столом, який простирався перед нею, як засіяне фоліантами поле бою. Із двох дерев’яних крісел з високими спинками підхопилися назустріч Соллю двоє досить молодих ще професорів. Після церемонного поклону обоє поквапливо вибачилися, негайно послалися на невідкладні справи та шаснули за двері.
— Ти мені розігнав учену раду, — сказала Торія.
Егерт посміхнувся широко й кровожерно — начебто сама думка про втечу вчених чоловіків зробила йому приємність. Гордо обвів поглядом спорожнілу кімнату й щільно причинив двері за втікачами.
— Щось сталося? — невпевнено припустила Торія.
Егерт рушив через весь кабінет — так скрадається барс, який набачив у заростях плямисту спинку лані. Торія про всяк випадок відступила під захист письмового столу: