— Виходить, вона його й спадщини позбавила? — поцікавився він нарешті.
Я знизала плечима. Схоже, спадщина турбувала малого недосвідченого Солля в найостаннішу чергу.
— От би дізнатися в нотаріуса, — бурмотів тим часом Флобастер. — Переписувача підкупити, чи що… Викликала пані Солль нотаріуса, чи ні?
Я тихо розлютилася. От же в якому напрямку працюють голови у деяких людей; я, виходить, метелик на кшталт Луара, про спадщину й не подумала, мені нещасної родини шкода…
— А полковник-бо куди подівся? — заклопотано поцікавився Флобастер.
Я знизала плечима. Єдиним місцем, яке згадувалося при мені в Соллів, було місто Каваррен.
— Ну гаразд, — підбив підсумок Флобастер. — Нехай поживе днів зо два, нічого, потерпимо… А потім нехай у варту наймається, чи що… А зараз давай-но, ось-ось публіка збереться, а Муха, щеня, з перепою…
Я стомлено дивилася в його спину, що віддалялась.
Перед світанком Торії схотілося вмерти.
Таке бажання навідувало її не один раз — але щоразу непевно якось, істерично; тепер думка про смерть постала чітко, строго й без прикрас — велична, навіть поважна думка. Вона сіла на зім’ятій за ніч постелі й широко, заспокоєно посміхнулася.
У потаємному куточку столу була шухлядка з зіллям; пузата пляшечка з темного скла спочивала на ваті серед бездомних розсипаних пігулок — Торія давно забула, від яких саме хвороб прописував їх добросердий університетський лікар. Рідина зберігалася для вгамування зубного болю; надзвичайно дорога й рідкісна, вона справді виявилася чудодійною — зовсім недавно Торія рятувала від жахливих страждань ласунку-покоївку… Аптекар, що склав зілля, знався на травах; вручаючи Торії пляшечку, він десять разів повторював своє застереження: не більше п’яти крапель! Якщо вам здасться, що ви помилилися в рахунку — порахуйте наново, хай краще пропаде дещиця ліків, аніж він, аптекар, виявиться винним у отруєнні…
Торія кволо посміхнулася. Найбільше на світі аптекарі бояться «отруєнь»; будемо ж сподіватися, що ім’я нашого добряги не спливе у зв’язку з передчасною кончиною пані Торії Солль…
Вона впустила пляшечку; за темним склом важко гойднулася хвиля густої грузької рідини. О Небо, більш як половина…
Темна вода на дні ставка. Глинисте дно; здіймаючи у воді струмені сірої глини, тупотять маленькі босі ноги. Тепле болото прочавлюється між рожевими пальцями; тільки ноги, вище колін — сонячні відблиски на поверхні ставка та іноді — мокрий поділ дитячого платтячка…
На дні повно вузлуватого коріння. Так легко наступити на гостре, поранити, скаламутити й без того каламутну воду твоєю, дівчинко, кров’ю…
Вона здригнулася. Простягла руку, щоб зупинити — і тоді тільки отямилася. Марення. Немає ніякого ставка; те було влітку, коли сміявся Егерт…
Немає ставка. Є Алана, про яку вона навіть не згадала всі ці дні. Її дівчинка. Її дочка.
Вона вдяглася — за звичкою безгучно, хоч і не було кого будити. Взяла свічку та вийшла в досвітній півморок сонного будинку.
Нянька сопла в першій кімнаті від входу; нечутно ступаючи, Торія обігнула ковдру, що здіймалася, відсунула важку портьєру й занурилася в теплий запах дитячої кімнати.
Ліжечко стояло під вікном, яке вже сіріло; Торія затулила свічку долонею, подивилася на темнокосу голівку, що втонула в подушці, — і поруч ще одну, порцелянову, лялькову, з витріщеними безсонними очима.
Там, у її кімнаті, залишилося половина флакона… Будь проклята її слабкість.
Торія зітхнула з протяглим схлипуванням. Алана здригнулася; вона ще не прокинулась, але підвелася на лікті, розтулила рота, готуючись заплакати. Розплющила здивовані очі:
— Мамо?!
Торія закусила губу, присіла на ліжечко. Схопила дочку в обійми, стисла, щосили вдихаючи її запах, запах волосся й сорочки, долонь, шкіри, ліктів і пахв, відчуваючи губами щіточки вій і смужки брів. Лялька гримнула об підлогу; Алана придушено скрикнула, на мить відсторонилася, Торія побачила перелякані, повні сліз очі:
— Ненько… А тато… А… Луар повернувся, так?
Нянька стояла в дверях. Поділ її сорочки колихався над самою підлогою.
Гезина посварилася з Флобастером — той небезпідставно вважав, що її нова дружба, яка переросла в палке кохання, заважає роботі. Справді, Гезина взяла звичку повертатися перед самим спектаклем і по виставі відразу зникати. Таке не влаштовувало Флобастера, який нервувався, навіть лютився, втрачаючи якусь часточку влади; таке не влаштовувало й мене, бо кому ж до вподоби виконувати чужу роботу та морочитися з костюмами для двох?