…Потім заговорила Торія. Здається, вона плакала; здається, вона покладала на себе якусь всесвітню провину, провину й за Луара, й за прийдешній кінець світу — теж…
Блукач обірвав її відразу й жорстко. Піди на кухню, сказав він, і застроми руку у вогонь… І насолодися самокатуванням, а тоді повертайся…
Він бачив мою посмішку. Він таки її помітив, хоч я прикривалася та відверталась. Від марних зусиль приборкати власне обличчя в мене боліли губи; я посміхалася, як лялька чи мрець.
Торія замовкла. Егерт спробував щось запитати — і затнувся. Рука його несвідомо терла обличчя, дряпала щоку від вилиці до підборіддя.
— Мені має бути байдуже, — повільно зізнався Блукач, і прозорі очі його ледь прикрилися шкірястими повіками. — Вирішуєте ви… Чи вартий цей світ… таких зусиль? Може, Луарові… краще залишитися тим, ким він є? Брамником?
Паскудний світ, подумала я. Флобастер з перерізаним горлом…
Туга впала на мене, як мішок. Повернутися назад. Повернутися в той день, в День Превеликої Радості, коли ми прибули в місто, сповнені надій… Повернутися б, та там і залишитись. А Луар…
— А чому ви не відчинили? — спитала я пошепки.
Даремно спитала. Здоровий глузд запізніло затулив мені рота: дурепа! Чи ж із тобою говорять! Прикуси язика!
Блукач повільно повернув голову — але так і не глянув на мене. Його очі зупинилися на Торії:
— Даремно ви так його назвали. Тепер він повторює… Але на відміну від мене — доведе до кінця. Незначний шанс… Але він ваш. І світ, взагалі, швидше ваш, аніж мій…
— Наш син, — сказав Егерт ледь чутно. — Наш.
Торія підвелася; на паперово-білу шию впав чорний локон:
— Нам не страшно й умерти, — повідомила вона майже весело. — Ми вже стільки разів…
— Вирішуйте, — зронив Блукач і підвівся теж. — А я, з вашого дозволу, хочу пити.
Він жестом зупинив Егерта, який потягся був до дзвіночка; ступнув до дверей, узявся за ручку — і озирнувся на мене. Ох, як він умів усе пояснити поглядом. Коротко й зрозуміло.
Мене ніби водою змило. Слід було піти раніше, треба було зміркувати самій і залишити їх наодинці.
Я зачинила за собою двері, обома руками вчепилася в свою зсудомлену посмішкою щелепу, намагаючись зірвати її геть; отут-то й з’ясувалося, що Блукач нікуди не пішов, що він стоїть поруч. У напівтемряві коридору тьмяно поблискував кручений ефес; я відсахнулася.
— Тобі справді цікаво, чому? — його прозорі очі виявилися зовсім поруч. — А як по-твоєму… Світ дійсно такий поганий?
Подітися було нікуди. Я перевела подих:
— Але ж іншого немає…
— А якби був? Раптом?
Гарний світ, подумала я гірко, — це світ, де Флобастер живий і Луар мене кохає…
— Уяви собі, — у напівтемряві блиснули його зуби, — що ось десяток кроликів грається на галявинці… І всім добре. Ось приходить лис… І перегризає комусь горло. Страшно, кров на траві, хрускіт кісток… А що інші, ті, хто залишився живий? Радіють. Тому що гостріше відчувають життя… Насиченіше. Світ, де неможлива смерть… Прісний. Так?
— Не знаю, — сказала я глухо.
Далла здивовано дивилася на нас із нижнього сходового майданчика. Кролики радіють життю… Але якщо вже лис занадився, то завтра може бути чия завгодно черга. Кролики ж бо всі однакові… А люди часом не можуть жити після втрати того, хто поруч. І думають: краще б це був я.
Блукач дивився й мовчав. Я теж мовчала під його поглядом; нарешті його рука схопила мене вище ліктя:
— Я мушу напитися… Ходімо в кухню, а ти скажи мені поки… Якби ти була Брамником — відчинила б?
Я дивилася під ноги. А що мені, справді, цей світ? Цвинтар добрих намірів… Та широка калюжа на роздоріжжі, звужені очі Луара… Тарілочка з мідяком на денці. Прим’ята трава перед лігвищем Сови…
— Не знаю, — я проковтнула грудку. — Але ви ж бо не відчинили?
Він дзвякнув кухлем об стінку цебра з водою. Закинув голову; дивитися, як він п’є, було вже задоволенням. Флобастер сказав би — «артистично п’є». Смачно, красиво й разом з тим жадібно — мені теж схотілося води. Безсторонній старий — і життєлюб, виявляється…
— Я хотів тобі сказати, — він витер губи, — тільки тобі… Якщо він піде до дверей, але не виконає… не здійснить, не відчинить… Тоді на нього чекає смерть. І жахлива смерть. Я знаю… Мене витяг із Передсвіту Ларт Легіар. Але я — не Ларт, я так собі, маг-не маг… Я його не витягну. Вирішуй ти теж. Або він відчинить і… зіллється, з’єднається з Тим… Або вмре, як я сказав. Ти думаєш… що краще?
З опущеного кухля в його руці капала вода. Кожна крапля розпливалася на підлозі, як маленьке чорне сонце.