Секунди тяглися, як гумовий джгут.
— Кличте, — зронив Блукач крізь зуби. — Кличте його… Тому що він уже на шляху. Він напередодні. Кличте ж!!!
Мовчазна мить тяглася довго, начебто всіх нас помістили на картину й ми сидимо безмовні, як на парадному портреті, лише губи Егерта…
— Луаре! — голосно крикнула Алана, і її зойк відгукнувся в мені луною, як у порожній величезній залі. — Луа-аре!
І запала темрява.
Мого чоловіка не повернути. Ніколи… Тому що Той, Хто Ззовні, не залишить у ньому ні краплі людського… Або — жахлива смерть. Загибель Луара проти загибелі світу…
…Мені начхати на світ. Але ти — ти повинен залишитися колишнім. Таким, який ти є. Щоб ти жив, але… Не ставай Ним! Я не можу вибирати… Я хочу від тебе… Нехай він буде онуком Фагірри — мені байдуже, але не… Луаре, почуй. Почуй…
Твій подих. Подих нескінченно стомленої й щасливої людини. І моя гордість — але ж я тебе врятувала…
Врятувала?!
І тоді все, що народилося в мені, сплелося в болісний гарячий клубок.
Сліпа плівка, що розділяла нас із Луаром. Плівка, що заліпила очі. Завіса часів і відстаней, Двері на іржавому засуві… Але те, що в мені, рветься, проривається, як трава крізь камінь, як пташеня зі шкаралупи. Нема нічого сильнішого за життя, а моє життя — це…
…Вони ввірвалися до мене в свідомість, як вривається вітер у розчинене вікно. Думки Торії здавалися синіми. Це були гори темно-синіх хвиль, силою та волею своєю порівнянних із океанськими. У душі Егерта жило жовто-червоне місиво з чорними западинами. Гаряче й хворе бажання — умерти за іншого й тим самим повернути його… Алана почувалася зеленим і теплим, вона хотіла дивитися й торкатися, відчувати руки на плечах — і ще якийсь ставок, кораблик на воді, білі гусаки…
ТОРІЯ
…Я пам’ятаю, як твоє серце билося в мені. Озирнись.
Струмки теплого молока бризкають, стікають на дно склянки… Навпіл із кров’ю. Як полуниця зі сметаною. Розтріскані соски й щоденний біль — чому ти знову не допив, адже груди ще повні? Патьоки молока на підлозі… Заплющуються очі. І падає важка голова, перекидаючи склянку з білим молочним денцем… Скільки ще зціджувати? Спи.
Усе, що я пам’ятаю про тебе, усе, що я знаю про тебе, усе, що я про тебе відчуваю, — в мені, як плід, навіки. Ніякий кривавий інструмент не позбавить мене, хлопчику, цього згустка. І я кличу — озирнись.
…Батьку Луаяне. Змилуйся над нами. Прийди з пагорба, де стережеш Мор… Прийди з-під сталевого крила, що закрило тебе від сонця… Прийди, пожалій свого онука. Свого онука…
ЕГЕРТ
…Озирнись. Ти, що стоїш між мною і моєю смертю. Ти, що не носиш у собі моєї крові. Мій сину. Я багато разів умирав за тебе — зможу й ще. Я зраджував тебе — але є межа, перед якою і зрадництва безсилі. Я ладен прийняти на себе всі твої шрами — тільки озирнися, синку…
БЛУКАЧ
…Дуже велика гірка чаша. Нічого, він пив дещо гірше… За все його життя солодкого було якихось кілька крапель. Якісь форелі у світлій річці, якісь мурашині бої на гарячому білому піску, чиїсь руки на очах, чиїсь губи…
Вона чекає. Вона на порозі.
Усе життя його винагороджували нізащо й нізащо карали… Від нього чекали не того, що виходило потім. Після давніх потрясінь його життя текли, переливаючись одне в одне, без несподіванок, рівно, як доглянута дорога… Життів було, здається, кілька, він збився з ліку ще з першого разу… А тепер, можливо, настає кінець…
…Я хробак. Мокриця. Ларте, поможи…
Тепер той, інший, хлопчик зі схожим іменем стоїть на одвічному колі… Він обере свій шлях, коло змінить форму, світ зміниться або загине…
Ох, як набридли ці патетичні фрази. Загибель світу… Загибель…
О Небо, знову. Задушливо… Не треба! Ларте… Допоможи. З’явися зараз і допоможи мені, я слабкий… Я старий і кволий, я не маг… Ларте, прийди, з’явися з могили, зупини!
І я теж билася об свою плівку. Всі ми билися об свою плівку, намагаючись прорватися туди, де був зараз він; наші душі розбивалися, ніби мухи об зачинене вікно.
І я була Блукачем. Він бачив більше — але стояв до нас спиною, і тільки короткі невиразні уривки…
«І вона ввійде, і Брамник відчинить, і стане їй слугою і намісником…»
«Петля туману на мертвій шиї. Бачиш, із неба здерли шкіру… І вода загусне, як чорна кров…»
«І вона ввійде!»
«І вона ввійде!»
«І вона…»
І тоді клубок, що стояв у мені, вирвався назовні.
Те, за що не страшно вмирати. За що навіть весело вмирати — та хоч зараз, тільки…