Тепер він іде — і відчуває за плечима довгий погляд.
А випалена сонцем трава отримала короткий перепочинок — перш ніж висохнути й пожовкнути, вона зазеленіє знову. Маленька весна на самім початку осені. Павутиння, що летить за вітром…
Вічна гіркота втрати й вічне щастя бути собою. Світ змінився знову — і він змінився, вкотре вже, й нескінченна низка його життів підходить, нарешті, до свого природного завершення. І як добре, що це все-таки трапилося з ним — він умре, а виходить, зараз він живий…
Жива земля. Живе небо, повне птахів і хмар. Цей дивовижний, вкотре вцілілий світ… Живий. Немов пишно прикрашений, щедро заставлений стіл.
І старий посміхнувся, закинув порізане часом обличчя до вигнутого куполом синього неба. Білі хмари звернули до нього свої пухкі, доброзичливі рильця.
І він пішов далі.
Світ прорізано обрієм, і всі шляхи прагнуть за край його, розбігаються з-під ніг, як миші, і важко зрозуміти, починаєш ти шлях, а чи вже повернувся.
Світ не пояснює, навіщо.
І тим він гарний.
Тому що кожен може внести в нього свій власний таємний зміст.
Столи накриті для всіх. Остання пісня осіннього коника…
Але прийде й весна, якої він, старий, швидше за все, не побачить.
І хіба без нього квітучі гілки стануть не такими білими? Хіба без нього зблякне листя, хіба охолоне сонце? Хіба не відродяться старі надії й не народяться нові? Хіба ті, що лишилися за спиною, не будуть щовесни чекати — з новою силою?
Залишені позаду. Ті, що подарували йому життя…
І він рушив далі. І крокував, поки невиразний наказ не змусив його зупинитися. Попереду, на дорозі…
Остання літня ящірка. Зелене звірятко з лукавими намистинками очей. Витончена спинка, розкішний довгий хвіст. Кокетливо схилена луската голівка.
Ну, здрастуй.