— Чого ви від нас хочете? Ви з…
— Ні, я не з міліції… І не з… Я з газової контори.
— Чого ж ви тоді…
— Я ж кажу: мій товариш…
— То неправда! Чого вам треба?!
Його надтріснутий голос рветься в сухій горлянці, він змахує руками, тоді хапається за серце і важко, жадібно ловить ротом повітря. Жінка спиняє його руки — заспокойся заспокойся заспокойся…
— Хай скаже, чого йому треба!
— Він скаже, він скаже…
І її теж не видно у дзеркалі. Там взагалі нічого не видно. Може, їх не існує насправді?
— Послухайте, може, вас немає? Може, вас і не було ніколи?!
Спочатку жінка тільки мовчки дивиться на мене, а далі повертає голову до свого чоловіка і, наче домовившись із ним наперед, починають обступати мене із шаленим сміхом, розчепіривши руки. Роблять це непоквапно, відсікаючи мене до дверей, наче курку збираються піймати. Я гарячково обзираюся по кімнаті в надії схопити якусь замашненьку річ, бо мені зовсім не страшно цих старих, я впевнений, що легко дам їм раду… Хоча… хоча в цього чоловіка до біса жилаві руки…
— Ілаялі! — кричу я зненацька.
І це ім’я, яким я нагородив маленьку дівчинку, лунає, наче закляття, зрештою, таким воно і є.
Старі відскакують від мене, наче пожалені. Жінка затуляє рукою рота, і я бачу, як її очі більшають, більшають, а в чоловіка трясуться руки, він робить неабияке зусилля, щоб втримати рівновагу.
Мої руки безсило опадають, олівець глухо вдаряється об підлогу і котиться жінці під ноги, вона відступає, а записник, наче голуб, змахує сторінками-крилами і летить-летить…
— Ілаялі! Мені потрібна Ілаялі!
— Проведи його по сходах, щоб не впав, — каже чоловік.
— Але мені потрібна Ілаялі!
— …бо там темно…
Жінка йде до дверей, насторожено вичікує.
— Я не піду, доки ви мені не покажете її! Куди ви її сховали? Що ви зробили з нею?
Жінка благальним голосом:
— Слухай, скажи йому… скажи йому… хай іде…
— Я не піду… я не…
— Вона… Її нема… вона вмерла… стільки років… від неї нічого вже там не зосталося… Її могилка під в’язами… там написано… там… Йдіть!
— Там написано «Йдіть»?
— Хіба ти не бачиш — він божевільний!
— То вона мертва?!
Він сахається від мене, відмахується руками від мого крику, наче від полум’я, що обпікає його обличчя довгими язиками.
— Та це ж не вона мертва, а я! Я! Я! Хіба ви не бачите? Перед вами труп, який давно вже розклався! Ви не чуєте запаху? Підійдіть ближче! Не бійтеся хробаків — вони приручені, вони своїх не кусають!
Жінка ховає обличчя в долонях.
— Йдіть!
— Ах, ви хочете мене спекатися? Я знаю — ви спалили її! І то не попіл старих рейтузів, а попіл бідолашної Ілаялі! За що ви її спалили?
— Змилуйся над нами! Змилуйся над нами!
Вони обоє проказують ці слова невідомо до кого, але з такою вірою в голосі, що я зрозумів — ці слова не до Бога звернені.
— В кого ви просите милосердя? В диявола? Дарма! Просіть у мене! На колінах просіть, щоби я змилувався! Посипте голови попелом!
І тут я знову глянув у дзеркало і вже не уздрів там кімнати, вже нічого там не було, тільки густий сизий туман клубочився в ньому, знизу піднімалися срібні бульбашки, лопалися з глухим тріском, а вдалині зникали дві ледве видимі постаті, зменшуючись в очах. Раптом з’явилася чиясь біла вузька долоня з розчепіреними пальцями і затулила від мене ті дві постаті, а тоді й сама розчинилася в тумані, але ще перед тим, як туман мав розсіятись, там мигнули знайомі зеленаві очі, то були очі Ілаялі, і коли туман зник, я побачив у дзеркалі пустир, я відвів очі від дзеркала, озирнувся довкола і побачив лише пустир: сірі купи каміння, оплетені повійкою, оточені будяками, а над ними літали комахи, і повітря переливалося і бриніло. Високо в небі — голос яструба.
Враз у моїй горлянці розмотався клубок розпачливого вереску:
— Це неправда — вона живе!!!
Будяки осудливло закивали головами.
— То її нема?
До кого я звертався?
— І не буде ні коли-ніколи?
Яструб знову закричав, і видко було, як він стрімко падає у траву і за мить злітає вгору, а в кігтях б’ється якась тваринка і страшно пищить, і той писк нагадує мені мій власний голос, і я вже не чую під собою ніг і біжу пустирем, а назустріч мені — крислатий горіх, до гілок якого почеплена гойдалка. Колись він ріс на подвір’ї Ілаялі, вона дуже любила гойдатись. (Гойда-гойда! Вище, вище! Гойда!) Тваринка пищить так пронизливо, і мені здається, наче крізь мої вуха тягнуть цупку нитку. (Гойда-гойда! Не бійся, не впаду!) Зненацька голос яструба чую над собою і свист його тіла, що протинає повітря, а я біжу зі всіх сил до горіха в надії сховатися у його дуплі, і страх затискає в кліщі моє налякане серце, а яструб ось-ось впаде мені на тім’я, і я пищу точнісінько так, як і тая тваринка, бо вже бачу, що не врятуюся, — дупло в горіхові таке вузьке, і я ніколи не проникну в нього, а моя Ілаялі сміється: «Гойда-гойда-гойда!»
ПРИБЛУДА
Він з’явився обідньої пори в невеличкому містечкові, де всі мешканці добре зналися між собою, і тому з’ява цього чужинця викликала неабияку цікавість, тим більше що на вигляд він був дуже дивакуватий: уявіть собі довготелесого чолов’ягу в старому капелюсі з широкими крисами, в сірому приношеному пальті, що сягає сливе до самої землі, в мештах стоптаних і загнутих носками вгору, вкритих присохлим болотом і пилом, та ще й зашнурованих різноколірними шнурівками, обличчя його довгасте, заросле обсмиканими ріденькими вусиками і такою ж борідкою, попелясте волосся густими патлами спадає на плечі. А погляньте лишень на його очі — се диво якесь господнє, а не очі — сиві й смиренні такі, ну чисто святий з ікони, та й годі. Йде і костуром підпирається.
— І що воно за приблуда? — похитували головами жінки, а чоловіки неприязно зиркали на непрошеного гостя і буркали:
— Хай начувається… Аби-но щось пропало, то…
Всі чекали, що чужинець звернеться до кого-небудь із якимсь запитанням, ну хоч би поцікавиться, де тут можна попоїсти або переночувати, але той чомусь, наче німий, брів собі вуличкою поволеньки і нікому ні слова. Дітиська першими вирішили зачепити його, вони юрмою бігли за ним і вигукували:
— Гей, ти, приблудо! Пограймося в хованки!
Батьки в таких випадках вдавали, ніби погейкують на дітей, аби ті припинили це, але таким тоном, що діти розуміли їх по-своєму і ще більше намагалися дошкулити незнайомцеві.
Навіть собакам він не припав до вподоби, і вони гавкотіли з усіх чотирьох сторін міста. Якийсь шолудивий песик, сподіваючись, видно, нагороди від господаря у вигляді смачної кістки, зробив спробу хапнути чужинця за ногу, але той стукнув костуром по землі, й песик, заскавулівши не так від страху, як від образи, що ним отако гордують, що навіть не вдарять, а тільки гримнуть по землі, побіг, підібгавши хвоста, назад на своє подвір’я, де дістав доброго копняка ще й від хазяїна, який гадав угледіти цікаву сцену, а натомість побачив приниження власного собаки.
А найбільше всіх роздратувало, коли чужинець, дійшовши до ратуші, де було багацько голубів, вийняв з кишені повну жменю зерна й сипнув птахам, а ті позліталися з усіх-усюдів, і навіть одно на руку йому сіло й довірливо дзьобало з долоні. Чужинець потім ще сипнув їм зерна і пішов далі.
— З якого це дива він годує наших голубів? — обурювались мешканці й схвально закивали головами, коли двірник Пугарчик розігнав голубів мітлою і, дбайливо змівши зерно в калюжу, перемішав його з грязюкою.
— То наші голуби, і ми самі їх годуватимем! — кинув чужинцеві двірник, але той тільки мовчки знизав плечима і, як здалося всім, гірко всміхнувся, в тій усмішці була якась погорда чи співчуття — не розбереш, словом, вона аж ніяк не припала до вподоби мешканцям невеличкого містечка й тільки підсилила в їхніх душах презирство до волоцюги.
Потім трапилася ще одна річ, яка їх розлютила: приблуда дійшов сам, нікого не розпитуючи, до їдальні і щось кинув собаці, який сидів біля сходів, очікуючи свого господаря.
Всі тоді так і прикипіли до нього очима — візьме чи не візьме? Адже в цьому полягає престиж містечка!