— Може, Цєпа-Кульчицький? — знову Буслик.
— Перепрошую, — сказав пан Цєпа Антосеві і, повернувши голову до Буслика, спочатку спопелив його поглядом, гідним винятково гетьманового нащадка, а тоді: — З ким маю справу?
Пан Буслик знову поправив ту саму краватку, відкашлявся, але змовчав.
— Отож-то, — і знову до Антося: — А другий мій пращур — се був той самий, коли чулисьте, Кульчицький, що в тисячу шістсот вісімдесєт третім році пробрався з Відня через турецьку облогу і, не довго думаючи, дав знати Собєському, що турки вже є під Віднем. Собєський хутенько своє войско згорнув і, так само довго не думаючи, дав туркам такого шпіца в самі знаєте куди, жи ті сі аж під Стамбулом опамнятали, ая. Тогди пан цісар Леопільд каже: «Що ти, каже, пане Цєпа… — е-е, перепрошую, — пане Кульчицький, за тоє хочеш, жи мені Відень вирятував?» А мій пращур дурний не був, не, та й недовго думаючи, каже: «Дайте мені всеньку каву, яка сі в обозі лишила, і дайте ми глейт, аби я мав право в центро Відня кав’ярню втворити». І так сі стало, кажу вам дискретно, жи тота кав’ярня була перша на всю Європу. А нині у Відни стоїть йому пам’ятник, о! Бо, видите, кава — то є найважніша річ в житті. Щодо жінок, то вжем не такий певний.
— А це є Італія? — спитав, пан Буслик.
— Яка Італія? — обурився пан Цєпа.
— Казалисьте, жи маєте що про Італію вповісти, а натомість чуємо про Відень.
— Я не для вас, перепрошую, тоє вповідав, а для пана Антося.
— Бо ми вже тото п’ядесєт восьмий раз чуємо.
Тут Дзюник:
— О, Марта йде!
Антось схопився на ноги і нерішуче затупцяв на місці.
— Марто! Марто! — загалайкав пан Буслик. — Диви, хто до тебе приїхав!
Марта спинилася, кинула спідлоба оком на чоловіків, але, нічого не зрозумівши, повільно рушила далі.
— Та що ж ви, — заметушився пан Буслик, — гукніть її!
Антось несміливо видушує: «Ма… Марто!» — але так тихо, що та не чує, тоді голосніше: «Марто!» Жінка повертає голову, поглядом виловлює незнайомця, зупиняється і дивиться, дивиться, а в душі її щось здригається, чи то від подиву, чи так чогось. Вона його не впізнає. Але ось він простує до неї, та так, начеб вони вчора бачились, і коли він усе ближчає і ближчає, і коли відстань між ними маліє і маліє, Марта починає нервово кусати верхню губу і чомусь обсмикувати сукню, переступаючи з ноги на ногу. Може, хоче сказати: «Ну, що вам треба?» — але слова застряють на півдорозі, наскакують одні на одних, мов авта, і кришаться, ламаються на вустах. Але ж щось повинна сказати. Може, втекти? Краще втекти. Вона передчуває несподіване і від неясності цієї несподіванки з’являється зовсім безглуздий намір втекти, перетворитися в мишку, забитися десь під горіховий листочок і перечекати. Тим часом вибубнюється в душі підозра, що це якась штучка пана Буслика, він завжди вигадує різні штучки. При цій думці в кутику її вуст засвічується полинова усмішка: так я й передчувала…
— Марто, — каже чоловік, — от я й приїхав.
Хто? Хто приїхав? Звідки? Як би це себе нічим не зрадити? Якщо вона виявить своє зацікавлення незнайомцем, то почує сміх, напевно почує сміх отих пивохлебів, це ж вони щось затіяли, он як зирять в її бік, аж роти пороззявляли, а Буслик — ще й долоню дашком, і пива не п’ють, та пийте, пийте своє пиво, чого не п’єте?.. Вона нічого Іншого не може сказати, крім:
— До мене?
— Я — Антоніо.
Враз — наче спалах перед її очима, голова обертом, світ закрутився в дикому танці, й вишні сторч головою полетіли в небо, а земля потекла з-під ніг, наче спінена ріка, і всі будинки, мов крижини, приречено гупали лобами, тріскаючи навпіл, а вікна з розпачу кидалися вниз, і в кожному вікні чиєсь обличчя, готове до сміху, теж летіло вниз, і калюжі радо приймали його. Дивна солодка печія розлилася їй по грудях, підступила до горла, аж вона ковтнула слину, щоб затримати ту печію.
— Я… я не вірю…
Хотіла йти, але не пішла, бо ноги приросли до землі й пустили глибоке коріння — весна, все розцвітає, і мешти її розцвіли, і сукня темно розквітла, а коричневі її пелюстки заклекотіли, переповнені гарячою радістю цвітіння. Їй здалося, що десь із глибокої глибини, мов із дна океану, починало народжуватися сяйво і всю її зсередини освітлювати, наче акваріум, а перші несміливі промінчики того сяйва вже пробивалися крізь очі, хоч вона ті промінчики й стримувала, затамовувала в собі. Нічим не повинна була виявити свого щастя, бо, може, то ще й не щастя. Чого вони всі так дивляться на мене? Бо це неправда? Це не Антоніо? Я так і знала, я ж його вигадала, звідки він візьметься?
— Ні-ні, я вас не обманюю, — його теплий вовняний голос обволікує її і заколисує. Він виймає з кишені листи, цілий пакунок листів, перетягнений гумкою. Марта впізнає — це ж її листи. Отже, правда? А чому ж він їй не відписував?
— А чому ж ви мені не відписували?
— Я відписував… але не посилав… я боявся.
— Чого боялися?
— Боявся, що одразу все зникне…
— І я боялася.
Навіщо признається? Їй стало так себе шкода за свою легкодухість, але ж нікого не було поряд, щоб утішив, на всьому світі нікого не було, хто б міг її розрадити. А тут раптом кольнуло — який в мене непривабливий вигляд! Щоб тільки не питав, чого я боялась. Щоб не питав. І щоб не бачив цієї старої темної сукні, ні цих дурних старосвітських мештів, ні… Щоб не бачив.
— Ходімо, — видушує з себе.
В хаті Марта садить гостя за стіл, сама ж починає порати вечерю, а водночас наводить хоч якийсь лад. Їй часто щось валиться з рук, падає на підлогу, і звук від падіння триває цілу вічність, а вона упродовж тієї вічності заклякає на місці й перелякано зиркає на свого принца. Ніяк не може позбутися відчуття незручності, їй соромно, що нема в хаті порядку, що нема чим пригостити, Ось ковбаса, засмажу з яйцями, квашена капуста, десь було вино, колись хтось приніс пляшку, ах, та це ж не хто як пан Буслик, з якої нагоди — не згадаю, ось та пляшка, надпита, запилюжена, корок в павутинні, куди таку на стіл? Де шмата? Все одно вигляд жахливий, переллю в збанок. Чи не вивітрилось? Ага, розбереш, що то за вино? Здається, на іменини приніс, з тим… як його… з паном Цєпою, а-а, сватав за Цєпу, той був у картатім костюмі, на камізельці ланцюжок від годинника, але годинника не було, а під шиєю стрибав згори вниз червоний в білий горошок метелик, пані Марто, пані Марто, чудний, чого їй за старого діда? В неї принц, принц з Італії, з Італії, з Італії…
Принц виймає пачку «Біломору» — закурює, а Марті дивно бачити це. Вона хоче його розпитувати і розпитувати, безліч запитань роїться в голові, але водночас поймає непереможний страх, що це тільки сон, ще один безглуздий сон, марево, яке враз розвіється, коли покаже свою недовіру. Ні-ні, не можна цього робити, він ще образиться. Сало і ковбаса тріскотять на пательні, аж підскакують, а яєчня береться пухирцями, тремтить, мов у пропасниці, напівзадушена арканами цибулі, запах розливається по хаті й витісняє всі інші запахи, навіть цигарковий дим покірно перед ним схиляється і відступає.
— Марто, в мене таке враження, що ви не чекали мене.
— Ні-ні, чекала… я просто не знала… не передчувала, що саме сьогодні… якось несподівано так. Ви довго там коло чайної сиділи?
— Та ні. Мені ті чоловіки сказали, що ви до міста поїхали, та й запропонували кухоль. Я й допити не встиг.
— Ви з ними розмовляли?
Марта насторожено дивиться йому в очі — страх і непевність можна вичитати в її погляді. Чого доброго, про неї розказували, нема там, правда, нічого такого, щоб той, але все одно, або про тітку, може, ще й ту пісеньку під її вікнами хіба не співали дітваки?.. Файна тобі слава — тітка відьма…
— Та перекинувся кількома словами.
— І що ж вони вам?..
— Нічого. Ми про вас і не говорили.
Маєш тобі, дурна, тепер подумає, що є з чим критись їй, та бог з ним, от візьму й сама розкажу все як є, а чого, розкажу, нема тут нічого такого, ну, відьма не відьма — страшне діло, може, то тільки балачки, мало що про кого говорять, всіх не переслухаєш, чого це я почервоніла? Але напруження спало, і вона знову дала себе затопити щастю, більше не опираючись його лагідним хвилям.