Вже недалеко, ось видно освітлені вікна мого дому. І я бадьоро наддав ходи.
Раптом скрикнув — щось ухопилося за ліву штанку. Воно випорснуло з-поміж штахет — перше враження було, наче це вчепилися в мене мацаки восьминога. Від несподіванки ледь не зомлів, рвонув ногу — по штанині проїхалося щось колюче і тонке, скоро і друга нога була оплетена цими… не знаю, як і назвати, бо тієї миті в моїй голові кружляло тільки несамовите хоро спрутнів і каракатиць. На щастя, коли я виривався, то послизнувся і впав, а рука моя потрапила в сплетіння тих колючих мацаків, і тільки тоді зрозумів, що це звичайна ожина. Зірвався на ноги, голосно вилаявся і вийшов на дорогу.
Цікаво, що весь цей час, поки я борсався під парканом, кроків невідомого чути не було. Отже, він терпляче чекав. Я пішов повільніше, наставивши вухо і намагаючись зрозуміти, де саме знаходиться переслідувач. Адже він теж повинен заплутатися в ожині. Однак я пройшов уже чималий шмат шляху, а його кроки ні на мить не змовкали. Чого йому треба?
— Чого тобі треба?! — закричав я, перекрикуючи вітер і шум дерев, крик полетів і розчинився у темряві без відповіді.
Тоді я кинувся бігти, ноги грузли в болото, слизькали, мені нелегко було втримати рівновагу, але рятівне світло рідного дому наближалося швидко, і ось я вже в магічному колі ліхтаря. Все наше подвір’я яскраво освітлене. Я входжу з виглядом переможця і гукаю:
— Хри-и-иська!
А вітер із ясенами: «Хри-и-ишьшька!»
На порозі з’являється жінка з малим.
— Дивіться, що я приніс!
Вручив їм здобич і тільки тоді повертаюсь обличчям туди, звідки прийшов, але переслідувач так і не відважився ступити на територію світла. Він залишився там, у темряві, здається, я навіть розрізняв його постать — він стоїть за парканом і, мабуть, дивиться на нас.
— Христю, глянь туди — там нікого нема?
— Де?
— Ну там, куди я рукою показую.
— Н-ні… А хто там має бути? Я нікого не бачу.
— Та так… Певно, привиділось. Пішли до хати.
Малий був дуже втішений зайчиком. Ми посадили його у велике картонне пуделко, куди насипали тирси. Було вже пізно займатися впольованою здобиччю, і я заніс її в льох, а другого дня в неділю виніс і показав Христі. Тримав зайця за вуха, крутив ним на всі боки, чекаючи вигуків захоплення. На моє здивування, дружина мовчала. Мовчала і дивилася не на зайця, а на мене, дивилася так само, як тоді, коли я тільки вирушав на лови.
— Що ти так дивишся? — не витримав я.
— Ти… ти…
— Що таке?
— Це ж за-зайчиха, а не за-заєць… — майже прошепотіла вона. І було безкровним її обличчя.
Я зиркнув — справді зайчиха. Але яке це має значення? Зайців розвелося в долині стільки, що їх пора вже тотально винищувати. Як щурів.
— Ну й що? Подумаєш — зайчиха, — стенув я плечима.
— А це… Її дитина?.
— Ну ти вже занадто! — вибухнув я. — Це зайченя я підібрав, коли виходив з долини, воно не має жодного стосунку до цієї… ну, словом, це, мабуть, і не родичі.
— Ти впевнений?
— Я ще раз повторюю — знайшов його в іншому місці. Крім того, навіть якби було так, що це міняє?
— Ти збираєшся її їсти? — в голосі дружини було таке здивування, наче я намірився засмажити стару ропуху.
— А чом би й ні?.. Шкурка, шкода, зіпсована. Зате печеня буде — пальчики оближеш.
— Ти звар’ював! Я не збираюся її їсти! — тепер дивилася на мене навіть з огидою.
— Може, я сам повинен ще й м’ясо пекти?
— Не хочу мати з тим нічого спільного! І, будь-ласка, займайся своєю кулінарією не на моїх очах.
— Здається, не я звар’ював, а ти. В тебе що — материнський інстинкт поширився і на менших наших братів? А коли твій батько свиню заколов, а по ній лишилося вісім поросят? Згадай — вісім маленьких сиріт, які тільки-но перестали смоктати молоко. І ти їла їхню кохану матусю! Навіть помагала робити ковбаси, сальтисони, кишки, шинки і ще чорт знає що! Чому ж тоді не заговорив інстинкт? А як бути з яєчками, якими ти щоранку ласуєш? Ти ж їх крадеш із гнізда люблячої матері! Ти з’їдаєш немовлят, які ще й не вилупилися!
Я кричав і кричав, та справжнім об’єктом роздратування була сама зайчиха, яка так мене принизила там, у долині, а тепер стала причиною сварки.
— Замовкни!
— Не замовкну! Ти й поросят засмажила! Двох рожевеньких тендітних малюків! Ти хрумала їхні вушка! Я це добре пам’ятаю!
— Ти… ти фашист! — зойкнула Христя і, затуливши обличчя долонями, вибігла з кімнати.
Я зі злістю гепнув зайчихою об підлогу, мені хотілося її розчавити, щоб і місця мокрого по ній не зосталося.
— Тату, а що таке фашист?
Тьху, ще цього бракувало.
— Це поганий дядько, — буркнув я, аби відчепитися.
— Тату, а ти що — поганий дядько?
— Ні, Андрійку, я дуже добрий дядько… Тобто який я тобі дядько? Я тато! Дуже добрий тато! Бачиш, приніс тобі зайчика.
Я й не помітив, що знову підвищив голос, і личко малого скривилось, а губи засіпалися — ось-ось заплаче.
— Андрійку, тато ж добрий, правда? Не сердься на тата. Ми з мамою трошки посварилися, та зараз помиримось. А потім татко спече зайчи… зайця, і ми з тобою його згамцяєм.
— А чо мама сказала, що не буде гамцяти її?
— Її? Кого її?
— А зайчиху.
Господи…
— Мама пожартувала. Зараз тато піде маму перепросить.
Христя сиділа на канапі, підперши руками підборіддя.
— Хри… ну, Хри… ну що ти, їй-богу… Хочеш, я її викину? Хочеш? Я закопаю її на городі. Можу й хрест витесати, й труну.
— Не блазнюй.
— Ну ти взагалі… Звідки я міг знати — зайчиха це чи заєць?.. І, як на те пішло, я не можу зрозуміти, чого ти аж так розпачаєш?
— Бо це добром не закінчиться.
— Що саме?
— Вони помстяться.
— Хто?! Що з тобою?
— Невже під час полювання нічого дивного з тобою не було?
— Дещо було… Наприклад, багато крові з цієї зайчихи виюшило. Потім… вона важить удвічі більше, ніж заєць тих же розмірів, хоч і не вагітна.
— А ще?
— Більше нічого.
— Неправда.
Жіноча інтуїція — двадцять восьме чудо світу, а тому я змушений був розповісти все по порядку.
Зайчиху я запхав у морозник, а вранці, перед тим як іти на роботу, закопав на городі. Я б все одно її не їв. У пам’яті ще залишався той дикий погляд.
Увечері, повертаючись з роботи, ще з машини помітив незнайомця, який зазирав у вікно. Пологий схил дозволив мені з вимкненим двигуном безгучно підкотили до самих воріт. Намагався його не сполохати, але клята хвіртка таки зойкнула, і незнайомець кинувся за ріг. Я помчав навздогін, але той щез безслідно.
— Винеси сміття… — сказала Христя по вечері.
Слухняно, адже це один із найважливіших моїх обов’язків, поніс відро на город. Ми зсипали сміття за кущами агресту, якраз там, де я закопав зайчиху. Коли наблизився, то отерп — на тому місці зяяла яма. Хтось викопав зайчиху. Навіщо? Спересердя я висипав сміття в яму і, повернувшись до хати, вигукнув:
— Все ясно!
— Що тобі ясно? — спокійно перепитала Христя.
— А те, що тут діє мафія!
— Що ти плетеш?
— Ви всі змовилися! Ну признайся! Хочете мене розіграти?
— Я тебе не розумію.
— Що тут не розуміти? Це стосується зайців. Я не знаю, яку мету ви переслідуєте, але жарт затягнувся.