— От бачиш! Ми ж казали, — дорікають кручені паничі. — Ти не встигла. Горе нам! Коли чарівниці за ним прилетять, то враз настане осінь, ми зів’янем і змовкнем. Горе! Горе!
А за ними й дзвіночки у плач, і ласкавець, і королиці, і заяча крівця… Все зілля ридало гіркими слізьми, тільки блекота раділа й наспівувала:
Звідки-незвідки взявся кіт Чорної Маньки. Непомітно підкрався до блекоти, клацнув зубами і перекусив її при корені.
— Мняв! Привіт!
— А ти звідки взявся!
— Прийшов тебе провідати. Як ся маєш?
— Та нічого. А ти?
— І я нічого. Моя злість на тебе минулася. Все-таки ти виносила нам їсти. Просто було дуже шкода, коли ти палила усі ті коштовні речі.
— Які ще коштовні речі?
— Ті, що палила. Там були чудові меблі епохи барокко, інкрустовані перламутром крісла, різьблена шафа, персидські килими, а яке там було рідкісне начиння! А ти все це у вогонь. Хіба ж так можна?
— Нічого подібного. Там були старі грати, місце яким на сміттярці. До речі, саме звідки й притягла їх моя тітка.
— Зі сміттярки?
— А звідки!
— А ти це називаєш сміттяркою? — Обуренню котика не було меж, він задер голову і гукнув: — Ваша величність! Ваша величність! Ви чуєте? Вона називає це сміттяркою…
Залопотіли крила, і чорний крук опустився біля ніг Марти.
— Карр! Я все чую, мій любий міністре.
— Кого ти називаєш міністром? — здивувалася Марта.
— Того, з ким ти щойно розмовляла.
— А хто ж тоді ти?
— Я король. І прошу зі мною на «ви». Твоя невихованість мене просто вражає. Де ти виховувалась?
— Там, де і ви, ваша величність.
— Це навіть не смішно. Досить цих розмов. Ми потребуємо твоєї допомоги.
— Зараз?
— Звичайно, зараз. Що за питання? А-а, ти боїшся покинути свого королевича? Не бійся, він спить.
— А як прокинеться, а мене нема?
— Доки ти не повернешся, не прокинеться. Пішли. Це недалеко!
Вони зайшли в глиб саду, і кіт сказав:
— Заходь.
— Куди? — здивувалася Марта, бо ніде не було видно жодного входу.
— В браму — куди ж іще. Ти не бачиш брами?
І кіт вказав на дупло старого горіха.
— Це ж дупло.
— Хе-хе, — похитав головою крук. — Якщо ти вважаєш, що це дупло, то заходь у дупло. Якщо ти вважаєш, що в дупло не заходять, а залізають, то залізь… Але це брама. Сперечатися з королем даремно.
— Чому я перша?
— Ти — дама.
Марта знизала плечима і полізла в дупло. В дуплі була суцільна темрява. Куди йти? Десь збоку шепіт кота:
— Тримайся за мій хвіст.
Дуже скоро вони опинилися на просторому лузі у дивовижних квітах. Сонця не було видно, та світло лилося з усіх сторін водночас, навіть з під землі пробивалося його проміння і грало в краплях роси. Трава ясно-зеленого кольору сягала до пояса, величезні, з людську голову, півонії дихали гарячим полум’ям ароматів, обпікали обличчя, над квітами ширяли метелики, скапував мед на трави і грав золотом у сяйві. Вдалині височів замок із чудернацьки викривленими вежами, мури були хвилясті, наче відображені в озері.
— Впізнаєш нашу сміттярку? — з єхидством у голосі поцікавився котик.
— Нашу сміттярку? Це наша сміттярка?
— Що ж іще? Просто не кожному дано побачити, яка вона насправді. Тут усе діло, звідки заходити. Якщо з дупла — то сама бачиш, яка краса. А як з пустиря, то нічого, крім величезної купи сміття, не помітиш.
— А чий це замок?
— Мій, — сказав крук. — Це моє королівство.
— Королівство бездомних котів?
— Вона знову нас ображає, — обурився котик. — Ті, кого ти так безпардонно називаєш бездомними котами, — це все королівський двір. Серед них є родовиті вельможі. До речі, ти могла б знайти в їхньому колі нареченого, який став би об’єктом заздрощів будь-якої панни.
— Ти мені пропонуєш в женихи кота? Щось мені не дуже хочеться бути котячою дружиною.
— О! Це вже занадто! Підбирай слова, Марто. Не кота, а можного лицаря! Ми тільки тимчасово коти. Нас зачакловано. Лиха Бузинова пані викрала хитрощами чарівний ключ з нашого замку. Цим ключем вона замкнула замок, і ми, ставши без ключа безсилі, як немовлята, вже не могли опиратися її чарам. Вона королівський двір перетворила на бездомних котів, а нашого бідного короля в крука. Відтоді ми з його величністю змушені були переховуватися в чарівниці Ягни.
— Чи не про мою тітку йдеться?
— Про твою тітку, а мою матінку, — сказав крук.
— О, то я вам сестра?
— Тільки тому я так терпляче зношу твої недотепні жарти.
— Але ж я не знала.
— Гаразд.
— Та ні, я справді не хотіла вас образити.
— Ми тебе пробачаєм.
— Отже, ви були колись як і всі люди?
— Не для стороннього ока, — сказав котик.
— А для стороннього?
— Котами і круками. Я ж тобі пояснив: усе діло — звідки заходити. Вся біда в тому, що ми тепер такими й насправді стали. Ти нам повинна допомогти. Там, у Бузиновім яру, Бузинова пані варить чарівне зілля, яким збирається напоїти королевича-машкару. Вона хоче видати за нього свою дочку. Вкради в неї ключа, і ми врятовані.
— Як я це зроблю? І чому саме я?
— По-перше, чарівниця Ягна напоїла тебе зіллям, завдяки якому ти маєш змогу спілкуватися з нами. По-друге, в Голубій книзі записано, що ключ може викрасти панна, яка дотримала цноти до тридцяти трьох років. Кілька днів тому, якщо не помиляюсь, тобі саме стільки й виповнилось. Нікому іншому ключ в руки не дається.
— А звідки… звідки ви знаєте, що я панна?
— Ми все знаємо, нам все відомо. А ключ ти викрадеш ось як. Візьмеш камінь і пожбуриш його в казан, де вариться зілля. Окріп вихлюпне на чаклунку і ошпарить її, а що в тому вариві такі речовини, від яких сукня загориться, то вона здере сукню, а сама кинеться до струмка, бо ті речовини пектимуть її пекельним вогнем. А ключ висить на поясі. Але, коли будеш вертатися, нізащо в світі не озирайся. Чуєш? Хай там не знати що, не озирайся, бо ключ, втече назад, а ти пропадеш. Пішли, це недалеко.
— Я нічого не бачу, — сказала Марта, коли вони опинилися понад яром.
— І не побачиш. Спустись униз. На дні яру є маленька галявина — там і варить своє зілля чаклунка. Бачиш — оно пар клубочиться? Запам’ятай напрямок, щоб не змилити дорогу. Десь я тут бачив гарний камінчик. Ага, ось він.
— Це ви називаєте камінчиком? Нічого собі камінчик!
— Ох, ще мені ці жінки! Вони ладні все на світі перебільшувати.
— Ну добре, я, може, й донесу цю каменюку, але не певна, що докину до казана.
— Зараз найду інший… Такий підійде?
— Та давайте вже.
Марта взяла камінь і спустилася в яр. Гілки хльоскали по ногах, лізли в очі, заплутувалися в волоссі. Нарешті з’явилися в кущах просвіти, і Марта побачила галявину, посеред якої над багаттям висів лискучий казан. Вариво клекотіло і булькало, сиза пара звивалася вгору, а їдкий, гострий запах лоскотав ніздрі. Біля казана крутилася Бузинова пані в зеленій до п’ят сукні. Марта придивилась уважніше і впізнала бабу Люцину. Правда, зараз вона не була згорблена, а висока й струнка, мала зелене волосся і виглядала набагато молодшою.
— Караморо! Караморо! — раптом загукала вона.
На галявину виповз сухий, скарлючений пень.
— Караморо, принеси мені ще одну ящірку. Щось моє вариво не таке пахуче як слід.
— Зараз, моя пані, — проскрипів пень і пошкутильгав у хащі.
Бузинова пані дмухнула на пару, що та враз почервоніла, й заспівала: