Марта підкралася якомога ближче, розмахнулася й кинула камінь. Вариво виплюснуло на Бузинову пані, та заверещала, затріпотіла руками, гарячково зриваючи сукню, сиплючи прокльони, а тоді метнулася до струмка. Марта підскочила до казана, перевернула його, і рідина зашипіла, гасячи вогонь. Хутенько розв’язала пояс, затисла ключа в кулак і помчала щодуху з яру. Назад було йти набагато легше — бузина сама розступалася перед ключем.
За спиною зненацька почула крик:
— Пані! Пані! Вкрали ключа!
Впізнала скрипучий голос пенька. За мить долинув і крик чаклунки:
— Ловіть її! Ловіть!
Враз над Мартою залопотіли крильми сови. Хтось доганяв її, чула чийсь подих, але не озиралася. Сови змахували крильми перед її очима, чарівний ключ не дозволяв їм торкнутися Марти. Чийсь стогін позаду:
— Ох, Марто… зупинись!
Та це ж Антось! Ще трохи — Марта озирнеться, але тут загукав крук:
— Мовчи! Не озирайся!
Ще кілька кроків — і Марта опинилася нагорі.
— Гурра! — втішився котик. — Ми врятовані!
— Ну, Марто, я в захваті! — разчулився крук мало не до сліз. — Мені просто бракує слів, щоб висловити свою радість. Гадаю, ще й ми колись станемо тобі у пригоді. А зараз поспішимо до нашого замку. Тільки-но відчинимо браму — чари розпадуться. Якщо хочеш зробити нам честь, то запрошую тебе в гості. Побачиш, як ми виглядаємо насправді.
— Я б і рада до вас, але маю ще купу справ.
Розділ XI. Трой-зілля
Хрипло зойкнула хвіртка, жорства роздратовано зашипіла під ногами. З-над важких лопухів з’явилася розкудлана голова Лялі, потім і вся вона — розімліла на сонці, розпарена, з рожевуватим відливом. Тіло її хвилювалось, мов Індійський океан.
— Ой, я розібрана! — вискнула Ляля і знову щезла в лопухах, хоч не настільки швидко, щоб не дати Антосеві можливості роздивитися її фігуру.
Вони піднялися співучими дерев’яними сходами на ганок і зупинилися перед оббитими невідомо чим дверима. Марта, постукала.
— Відкривайте! — відгукнувся Франьо.
Засліплені сонцем очі мусили призвичаїтися до темряви, яка зустріла їх на порозі. Запах старого шмаття, горохової зупи, яблук, олійних фарб і ще чогось незрозумілого війнув перед обличчям теплим крилом. Темрява поступово лагідніла й відступала, аж поки не забилася в глухий кут і там причаїлася до якогось часу.
Франьо сидів за столом і малював русалку.
— Чому вона така тлуста? — здивувалася Марта.
— Бо з Лялі змальовую.
На стінах всюди, куди оком не кинь, квадрати цупкого паперу з мальовидлами. Деякі вже осліпли від старості, вкрилися порохом, і їхні неприродні барви перемішалися в одну темну пляму. На решті картин можна розрізнити коричневу, червону землю, руде небо. Стебла трави, наче велетенські дерева, а поміж ними жуки й комахи з якимись клунками, з парасольками, в капелюхах. Старий хлів, у дверях дядько тримає на вилах гній. Вулиця, де було гетто, жінка котить візок з лахами, на рукаві жовта зірка. Місто, над будинками летить на кочерзі чарівниця і сипле сніг з торби.
— Це моя тітка, — пояснює Марта.
Тим часом Франьо лізе під стіл і добуває запилюжену пляшку вина.
— Ану сідайте, та й си трохи дзьобнем.
Він дістає келішки, витирає рукавом, хукає і ставить на стіл, власне, на картину з русалкою.
— Поплямите, вуйку.
— Все їдно ніхто не купе. Таких русалок нема.
Наливає вино, стоячи на одній нозі.
— Беріть.
— Я вас не познайомила… Це Антось, він до мене з Італії приїхав.
— Ага, чув.
З ганку долинає голосний гомін:
— …бо я тобі казав, аби ти не брав мого ровера! Що, не годен си заробити?
— Во-во, ади, тіко його зачепи! Та не буду більше брати, нехай горит!
— Поцілюйсі в ніс! Най твоє горит, а мого не руш!
— Ей, дай ми спокій, причепа господня.
— Що? То ти так?
— Забери руки!.. Чуєш? Забери руки, бо як дам по хавці!
— Хто — ти?!
— Я! Забери руки! Та не рви сорочку! Вар’ят!
Тут вривається межи них голос баби Люцини:
— Агій на вашу голову! Чого сі завели їден з другим? Я того ровера, бігме, розіб’ю на ваших головах! Ти, шмаркачу! Ти чо до старшого руки простягаєш? Ти чого друлєєш?
— А чого він?..
— Я ти дам чого! Язда в хату!
І галас стихає.
Сухі дошки ганку рип-рип, рип-рип, потім несміливий стукіт у двері.
— Прошу!
Наче корабель з піднятими вітрилами, погойдуваний хвилями, випливає Ляля, а за нею услід запахи парфумів та бузини.
— Можна? — кокетливо запитує Ляля і, почувши ствердну відповідь, лине до столу.
Хода її така, мовби вона переходила річку і боїться послизнутися на камінцях, обидві руки зігнуті в ліктях і підняті вгору, а пальчики якось так чудно розчепірені, й голівку набік схилила. Франьо підсовує Лялі келішок, теж перед тим витерши рукавом і хукнувши в нього.
— Ой, я не п’ю, — комизиться Ляля.
— Що, вчора перебрала? — шпигає Франьо.
— Таке ска-жете! Що про мене поду-умають?
Вона червоніє і потуплює очі.
— Ну, ти зовсім як гімназистка.
— Хі-хі, а що то за вино? А чому воно без наклейки?
— Бо я її здер.
— Та-ак? А чому?
— Навмисне. Щоб ти мала про що запитати.
— Хі-хі… Мартусю, а ти вже випила? Тоді цокнися зі мною, бо мені самій незру-учно. Антосю, чому ви мовчите-е?
А Франьо:
— Бо тебе побачив. Як глянув — так і занімів.
Ляля недовірливо зиркає то на Франя, то на Антося.
— Ой, а що це у вас намальовано? Русалка? А чому вона така груба?
— Гарбуза проковтнула.
— Гарбуза? Хі-х, а де він взявся?
— Плив по річці. А русалка якраз тоді позіхала та й ненароком проковтнула.
— Ой, вам би тільки жарти.
Мені здається, саме в цей момент і з’явилася бабуся Люцина. Я, звичайно, не впевнений, може, це сталося трохи пізніше або трохи раніше, але самі бачите — розмова між нашими чотирма героями вичерпується, а що фантазія моя далеко не безмежна, то мушу когось ввести до їхньої компанії. Тому поява бабусі Люцини буде цілком доречна. Вона сьогодні, правда, виглядає незвично. Наприклад, зверніть увагу на її ліву руку в бинтах. Ноги теж забинтовані, але цього ви помітити не можете через довгу спідницю. Що ж трапилося з нашою дорогою бабусею? Невже дійсно це Бузинова пані? Правда, не схожа? Я з вами згоден — у неї таке лагідне обличчя, що мені й самому не віриться. Мабуть, все-таки целебилиці. Про всяк випадок запитаємо у неї вустами Франя. Цікаво, що ж вона відповість? Почнемо: з’являється бабуся Люцина. І ніби не знала, що тут гості:
— Пробачте, я не знала, пане Франю, жи у вас гошьчі.
— Ей, та ми свої. Сідайте, прошу.
— Я си шєду. А то той пан, жи з Італії, так? Йой, такий ладний пан. А ви, прошу пана, мою Лялю вже знаєте? Як то файно, так си шіли та й шошь п’єте.
— Випийте з нами, пані Люцино.
— Та я віп’ю, як дашьте, чо нє. Я ше-м, слава богу, здорова… Ну, то я віп’ю, прошу пана Антошя, аби вам бог дав таку жіночку, як моя Лялюня.
— Ой ба-абцю… — півоніє Ляля.
— Чіхо, чіхо… Я знаю, що говор’ю. Моя Лялюня — що то за шьлічна дитина… То ше таку пошукати. Таке тихе, таке спокійне. Воно би тіко щошь робило та й робило, бо то, видите, є такі їдні, жи тіко би лежєло та й лежєло, а то таке, що тіко би робило та й робило.
— Бабцю, перестаньте. Кому то цікаво?
— Чіхо, чіхо… Я знаю, що говор’ю. Панові чікаво. Такий ладний пан. Чо би му не було чікаво?
— А що то у вас, бабцю, з рукою? — нарешті Франьо додумався запитати, а то я вже й надію втратив.