Головне — не панікувати, вирішив він, і завернув праворуч. Кудись я мушу вийти. Це ж врешті-решт не африканська пустеля. Взагалі можу сісти на цеглину і перечекати, заки цей чортів туман осяде й розсіється. Але сидіти зануджуся. І холодно. Краще йти. Походжу, зігріюся. Не може бути, щоб кудись не вийшов. Хоч би де собака загавкала. А півні? Чому півні мовчать? Ранок, пора кукурікати. Понажиралися, хороба б вас забрала, а ти тут блуди не знати скільки. Ну і що, що сонця не видно? Це не виправдання. Ваш обов’язок співати щоранку. Як не треба — ого, не бійтеся, так заведуть, хоч вуха затуляй. Гм, здається, я йду вниз. Так і є, йду вниз. Нічого не розумію. Хіба я прийшов зверху? Я йшов увесь час по рівному. Кляті кущі. Бузина, чи що? Тьху, ото забрів. Давай назад. Назад і вбік. Тільки черевики… Слизькають… Що це?
Він спинився й прислухався. Знизу долинав якийсь шепіт.
Хтось там є. Гей! Хто там?!
Шепіт затих.
Причулося? Просто вітер. Ну ясно, це вітер. А ти б, дурний, уже й побіг туди. Потім весело було б дертися вгору по тих кущах!
Тут він знову почув шепіт за спиною. Спинився і наслухав, але слів не можна було розібрати. Тоді знову загукав, але відповіді не почув. Проте шепіт начеб став гучніший, перейшов у нерозбірливе мимрення. Він вловив звучання кроків. Хтось чалапав там унизу, порскали гілки… Ось наче лайка… Там хтось-таки є. Але й цього разу його волання залишилося без відгуку.
— Ч-чорт, що воно там таке? Або спущуся вниз, або вмру від цікавості. Вмирати рано.
Бузина така густа, що ноги сливе не торкаються землі, а ступають по гілках. Туман піниться з усіх сторін, і дна тому яру нема. Шепіт з кожним кроком чути ліпше, він уже навіть вловлює окремі слова, поступово ці слова в’яжуться в ритм, можна здогадатися, що хтось співає, якась жінка… Гілки хрускають і заважають розібрати її мугикання. Він завмирає на місці, і з туману вилунює спів:
Що вона там бурмоче? Про кого це? Може, яка божевільна. Начеб голос знайомий.
Спускається далі, ноги ковзають по мокрих і слизьких галузках, самі несуть його, і зупинитися він уже не в силі. З розгону вилітає на галявину, проїжджає два метри по траві і гепає на спину. В голові забамкали дзвони, і зорі застрибали перед очима. Він важко підводиться, якусь мить вирівнює світ в очах і лише згодом помічає палахкотіння вогню. Можна погрітись, думає собі. Над вогнем висить казан, а поруч стоїть жінка в зеленій сукні. Вона щось розмішує в казані. Коли повернула до нього обличчя, він починає болісно пригадувати, де його бачив…
— О, ти вже тут!
Цей голос… Що це має означати?
Вона простягає руку до нього, і останнє, що він встиг помітити перед тим, як перетворитися на кущик кропу, — це її усмішка, повна злої втіхи. Баба Люцина! — спалахнуло в його свідомості і згасло.
Бузинова пані зриває галузку кропу, кидає в суп і з задоволенням проказує:
— Саме кропу мені й бракувало.
Розділ XVII. В бузиновім яру
Раптом відчинилися двері, й вітер майнув полою свити по хаті.
— Мняв, привіт!
Марта підвела голову й побачила незнайомого молодого чоловіка в елегантному чорному фраку і чорному капелюсі. Під кучерявою, старанно підстриженою борідкою чорнів зав’язаний «метеликом» широкий бант.
В руках він тримав лискучу паличку з золотим наголівником.
— Ти що, не пізнаєш мене? — Зі всього було видно, що це його дуже тішить. — Я твій улюблений котик, а тепер завдяки тобі прем’єр-міністр великого королівства.
— То це правда? Я думала, вся та пригода з вами в Бузиновім яру була тільки сном.
— Як бачиш, ти помиляєшся. Чому в тебе такий кислий вигляд?
— Неважко здогадатися.
— Пропав твій королевич? Цього слід було чекати.
— Але чому?
— Всі королевичі, а тим більше зачаровані, люблять, коли їх вчасно цілують.
— Я його так і не поцілувала.
— Скільки тебе пам’ятаю, ти завше запізнювалась.
— Що ж тепер робити?
— Годину тому його бачили в наших володіннях.
— На пустирі?
— Хай на пустирі.
— Що ж він там робив?
— Блукав.
— І йому ніхто не показав дороги?
— А хто міг показати? Він зустрів нашого канцлера в паланкіні, але, прийнявши його і челядь за котів, запустив у них палицею. В нас нема часу на балачки. Мусимо квапитися, бо твій милий, чого доброго, забреде в Бузиновий яр… Як ти зібралася? Осінь надворі. Візьми плаща.
— Осінь?
— Ліричні відступи залиш на потім.
— Ми підем через дупло?
— Ніколи в світі! На пустирі легше шукати. А як через дупло — то прийдеться ціле королівство обнишпорити. З ніг зіб’єшся.
— Хіба пустир і королівство не однакових розмірів?
— Марто, не ображай нашого королівства. Воно безмежне.
Пустир зустрів їх непривітно.
— Господи, який тут туман.
— Це все робота Бузинової пані. Зараз я цей туман розжену.
Він свиснув, і враз сотні ворон затріпотіли крильми над їхніми головами, перемелюючи мряку.
Королівська авіація не підводить!
Туман розсунувся, і перед ними розкрився широкий простір, але жодної постаті не могли помітити. Міністр витяг з кишені розсувний далекогляд і почав пильно обстежувати околицю.
— Бачу! — вигукнув він. — Біжімо!
Бігти пустирем було не так легко. Марта спотикалася, збиваючи ноги на купах цегли й залізяччя. Яр був досить далеко, і коли вони врешті добігли, то побачили тільки сліди Антосевого перебування — згори в долину тяглася смуга поламаних, стовчених гілок бузини..
— Він уже внизу, — сказав сумно міністр. — Боюся, що ми запізнились. Але ходімо подивимось.
За кілька хвилин вони опинилися на галявині. Було тихо і пусто. Посеред галявини тліли головешки, чорніла обвуглена трава. І більше нічого.
— Його тут нема, — занепокоїлась Марта. — Що з ним могло статися?
Міністр знову витягнув далекогляд, але тепер почав дивитися з протилежного кінця. Раптом він скрикнув:
— Ось він! — вказав пальцем на рештки багаття.
— Куди ти показуєш? Нічого не бачу там.
— Бачиш кущик кропу?
— Ну?
— Оце і є твій Антось.
— Що ти плетеш?
— Подивися сама.
Марта взяла з його рук далекогляд, спрямувала на кущик і зойкнула — довкола кущика вимальовувалась імлиста постать Антося, що сидів навпочіпки і, здавалося, міцно спав. Галузки кущика наче жили, спліталися у його тілі, але це не було тіло, а тільки густа сива імла.
— Невже ми нічого не можемо зробити?
— А що ти тут зробиш? Проти чарів Бузинової пані ми безсилі.
— Послухай, якщо я тоді не встигла його розчаклувати поцілунком, то, може, встигну зараз?
— Тоді було одне, а тепера інше. Зараз це вже не так просто. Якщо його поцілуєш — чари перейдуть на тебе, і сама станеш кущем зеленого кропу. Уявляєш, яка нудьга — рости десь в яру, довкола осінь, сіється дощ, кубляться тумани, пора прив’ядання…
— Я готова.
— Марто, — заметушився міністр, — не роби дурниць. Твій королевич тебе зрадив. Утік з хати, навіть не попередивши.
— Його виманила чарами Бузинова пані.
— Може, й так, але чи варто віддавати своє життя заради чужого? Зрозумій — він навіть не знатиме, що завдячує своїм порятунком саме тобі! Уяви, як це страшно! Цей кущик буде перетворюватися на людину, а ти — щезатимеш. Він побачить лише кріп. Кріп! Він повернеться й піде. І ніколи не дізнається, що з тобою трапилося. Розумієш?