— Мене найбільше турбують наші околиці. Насамперед — галицька. Яким чином тут буде встановлено кордон?
— Моє тверде переконання: нам треба домогтися всієї Галичини, що ми, зрештою, потихеньку й мудро робимо. На крайній випадок, східним галичанам можна дати автономію. Найважливіше, аби ми нічого не впустили. Схочуть автономії українці — можна дати. Автономія все-таки до чогось зобов'язує. Принаймні всі ми залишимось на цій території.
— Звичайно, — погодився Адам. — Яка б не була автономія, а верховній владі підкорятися треба. Даруй, тату, але я хочу прийняти ванну.
Насправді ж йому хотілося позбутися батька. Нічого нового той йому не відкрив. Ех, бути б оце зараз у Відні. Там кожна хвилина дарує якусь новину.
VI
Відень у ці дні нагадував маєток, з якого люди прогнали властителя: монархія розвалювалася, і представники «любих народів» товклися при дворі цісаря, вимагаючи офіційного визнання, тобто права нації на власну державу.
Своєї держави домагалися й представники Галичини, провідником яких був депутат австрійського парламенту, голова Української парламентської репрезентації, п'ятдесятип’ятирічний доктор права Євген Петрушевич — високий, стрункий мужчина, з гордо посадженою головою, дещо кучерявою русявою чуприною, з широкими бровами, жовнірськими вусами під прямим носом, добре розвинутим підборіддям, білим, як мармур, лицем; рівні жести, жвавий твердий крок, вроджена елегантність — джентльмен з голови до ніг. А помимо того, високий милий голос, виразна, дещо різкувата вимова, гострий погляд. І завжди бездоганно вдягнутий.
Він був сином греко-католицького пароха і декана, а народився, як і Ярослав Грицан, у старовинному Буську, що на правому березі Бугу, побіля гирла Полтви, за півста кілометрів од Львова, — тому Буську, який, наслідуючи предків і ровесників, Петрушевич любив називати галицькою Венецією: дрібні потічки та русла болотистих річок настільки порізали місто, що здавна було збудовано десятки кладок і мостів, кілька насипних гребель, аби добратися з околиць до центру чи навпаки, а в повінь — хіба що човном; зрештою, ними й користувався малий Євген, коли ходив до народної школи. А ще він хваливсь-наголошував: Буськ — центр племені бужан, уперше згадується в літописах 1097 року, коли під час міжусобної війни тут перебував в облозі Володимиро-Волинський князь Давид Ігоревич.
Середню освіту майбутній галицький лідер здобув у Львівській академічній гімназії, там же, у Львові, закінчив юридичний факультет університету з титулом доктора прав. Адвокатську практику проходив у канцелярії відомого в Галичині мецената, доктора Степана Федака, опісля відкрив свою у тому ж таки Львові. Через рік перебрався до Сокаля, там одружився з дочкою сокальського повітового старости Леокадією Пуніцькою, яка торік, на жаль, померла, лишивши після себе сина-одинака, Антона, котрий, як і батько, закінчив правничий факультет і тепер мешкав у Відні, працюючи у військовій цензурі, тільки володів кількома іноземними мовами.
Ще в студентські роки Петрушевич виділявся гострим розумом, енергійністю, сказати б, непосидющістю, якийсь час очолював Академічне братство — товариство русинів-академіків, котре ставило собі за мету бути осередком наукового і громадського життя, відстоювати інтереси нації, вести політичну боротьбу проти Габсбургської монархії.
Бурхлива енергія сповна прислужилась Петрушевичу саме в Сокалі: заснував там повітові товариства «Січ», «Просвіта», «Руська бесіда», і сокальська інтелігенція, що досі відвідувала польське казино, перейшла до «Бесіди»; щоб примножити науку селянських дітей, створив для них бурсу «Шкільної помочі» і був її головою; на власні кошти купив землю і збудував Народний дім; відкрив повітове кредитне товариство і був його директором. Скликав по селах політичні віча, виступав з промовами. Тож зовсім закономірно вдячне громадянство обрало його своїм послом до австрійського парламенту.
Та декому корисна праця Петрушевича стала сіллю в оці, і він переніс свою адвокатську канцелярію аж у Карпати, в маленьке містечко Сколе, зійшовся близько з адвокатом і громадським діячем, прихильником і, сказати б, молодшим приятелем Івана Франка — Євгеном Олесницьким, що мешкав тоді в Стрию та, як і Петрушевич, належав до націонал-демократичної партії. Власне, зналися вони давно, бо були майже однолітками, до того ж депутатами парламенту, — зрештою, якраз Олесницький і порадив Петрушевичу перебратися в Сколе, а потому зрікся на його користь свого мандата до крайового Галицького сейму.