Першими цісар прийняв чехів. Розмова тривала довго — понад півтори години. Петрушевич вірив, що і галичанам буде така увага. Йому згадувався 1848 рік — «весна народів» Австрії, коли з-під криги бюрократичного германізму вдарив фонтан національних і соціальних поривань: конституція, вільність друку, історичні права народностей, свобода, рівність, братерство… Йому згадувався 1848 рік, бо в час революції виникла Головна Руська Рада, яка вимагала поділу Галичини на польську й українську, вимагала, аби українці мали свою самостійну адміністративну одиницю, — може, зараз, нарешті, буде добуто те, за що воювали Лук’ян Кобилиця та Іван Капущак, виступаючи в рейхстазі за права гуцулів та галичан.
Внутрішньо Петрушевич намагався бути спокійним. Він переконував себе, що вимога Вільсона про автономію народів, які входять до складу Австро-Угорщини, повинна висіти над цісарем, наче меч Дамокла. Тим паче умови миру диктують Америка і Антанта. Отже, на цей раз з Галичиною цісар поведеться належно.
А поляки, снуючи по приймальні, встрявали в розмови з німцями і голосно, щоб чули галичани, хизувалися: наша теперішня аудієнція до цісаря — чиста формальність; ми вже самостійні, а устрій держави вирішить найближчий сейм…
Вийшли від цісаря чехи. По їх сяючих лицях Петрушевич зрозумів: вони досягли того, чого хотіли. Чехи чинно розкланялися, а до цісаря покликано німецьких представників. Петрушевич нахмурився: якби діяли за алфавітом, то першими належало бути галичанам… Але в політиці ніколи не береться до уваги абетка, і галичан мовби навмисне залишили вічна-віч з поляками, — тепер у приймальні зависла якась гнітюча тиша, мов перед грозою.
І вже вкрай обурився Петрушевич, коли замість німців закликали поляків, — це вже була наруга. І все ж, — думав Петрушевич, — усі разом не можуть увійти, хай буде так, пристанемо й на це.
Тепер — ще півтори години — галичани залишалися самі. Петрушевич занервував. Що ж, рабство — в’язниця душі. Цезаре, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе! Ніхто не хоче родичатися з жебраком.
І все ж галичани дочекалися свого — Петрушевич уклонився цісареві й сказав:
— Ваша ексцеленціє, ми приносимо глибоку шану вам. Я повторюю свої слова: зірка габсбурзької династії все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі, і наш народ вірно стоїть на охороні інтересів держави.
— Я радий, — кивнув цісар.
Карл Перший походив з династії Габсбургів, яка започаткувалася ще в 1027 році, одержавши ім’я від замку Габсбург, збудованого на Ааре в Швейцарії. Кажуть, династія — то ряд монархів, які змінюють один одного на престолі. Але можна й без династії з’явитися на престолі… Проте зараз Карл почувався на троні непевно, хоча й походив з імператорської династії Священної Римської імперії,— влада династії розповсюджувалася на Німеччину, Іспанію, Нідерланди, частину Італії, частину України, його ж попередник, Франц-Йосиф, правив з 1848-го аж по 1916-й.
— Я радий, — повторив цісар.
— Нам приємно це чути, ваша ексцеленціє, бо ж ви одним з перших привітали укладення Брестського миру, а їх світлість Шептицький сказав, що українці зможуть якнайкраще забезпечити свій національний розвиток тільки під вашими крилами.
— Що ж ви бажаєте?
— Ви заявляли, що кожне плем’я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм.
— Так-так… Що ж ви бажаєте?
— Національно-культурної автономії. Ми віримо у вашу ласку. Адже у відсічі на Відень турецького наступу 1683 року брали участь і загони українського козацтва.
— Так-так… Що ж ви бажаєте?
— Я вже сказав. Тепер мені залишається вірити, що постане українська держава без поляків під владою Австрії.
— Так-так… Я завжди підтримував українців. Я все зроблю. Але сьогодні я вельми втомився. Вас про все повідомлять.
Петрушевич і депутат у модній краватці розкланялися. Петрушевич глянув на годинника: аудієнція не тривала навіть півгодини. Однак він був надто чемним, щоб виявити перед цісарем своє незадоволення.
— Нам не завадило б перекусити, — завважив депутат у модній краватці.— Ми ж увесь день навіть води не попили.
— Що ж, перекусимо, — погодився Петрушевич.
Але йому не хотілося їсти. Випив чарку горілки, довго жував шматок шинки, відтак поскаржився на головний біль і, попрощавшись з депутатом, подався до Віденського лісу. Шурхочучи опалим листям, опустився до примовклого осіннього Дунаю. Що ж робити? Невже цісар не дасть Галичині бодай автономії?
Його гнітили ранні сутінки, оповиті туманами, спорожнілі алеї лісу, мовчання птаства. Над головою глухо постукував дятел — вусібіч летіла суха кора. Хвилина-друга — й личинка здобута. Поруч пурхала синиця. Їй не під силу роздовбати м'яким своїм дзьобиком кору, і вона присусідилася до дятла, аби поживитися… Кожен, як може, до когось присусіджується, аби поживитися… Кожен це робить по-своєму. В хитрості — вся суть. І в силі. Власне, сила й хитрість йдуть поруч. Свого можна добитися або силою, або хитрістю, правда, деколи й талантом. В цю хвилину він заздрив Масарикові. Який прозорливий! Так, прозорливий. З початком війни галицькі діячі виїхали до Відня, а Масарик покинув Австро-Угорщину, очолив чеські емігрантські організації, що підтримували Антанту, заручився підтримкою самого Вільсона — тепер йому легко ратувати за створення незалежної Чехословацької держави, тепер йому не треба йти на поклін до цісаря.