— До якої школи ви належите?
— До школи ланісти Юлія Рабеція.
Тоді Спартак узяв із столу свій келих, випив, обернувся до дверей і сказав, ніби звертаючись до рабині, яка тієї хвилини входила:
— Світла!
Гладіатори швидко перезирнулись, і білявий юнак, ніби ведучи далі почату розмову, додав:
— І свободи!.. Ти гідно її заслужив, хоробрий Спартак.
Спартак перезирнувся з білявим юнаком, який сидів саме
напроти нього.
В цей час з порога пролунав громовий голос:
— Справді, ти заслужив свободу, непереможний Спартак!
Всі швидко повернули голови до дверей, де з'явилася загорнута в широкий плащ могутня постать Луція Сергія Катіліни.
Коли Катіліна вимовив слово «свобода», очі Спартака і всіх присутніх, крім Требонія, з німим запитанням зупинилися на ньому.
— Катіліна! — скрикнув Требоній, який сидів спиною до дверей і побачив його останнім. Він поквапливо підійшов до патриція, чемно вклонився і, підносячи, за звичаєм, руку до уст, промовив:;.
— Привіт, привіт тобі, о славний Катіліно… Якій з доброзичливих богинь маємо дякувати за честь бачити тебе серед нас у таку годину і в такому місці?
— Я саме тебе й шукав, Требонію, — відповів Катіліна. — Та й тебе також, — додав він, звертаючись до Спартака.
Почувши ім'я Катіліни, страшне для всіх у Римі через жорстокість, буйство, силу і хоробрість цього патриція, гладіатори здивовано інавіть злякано перезирнулися. Деякі з них помітно зблідли. Навіть Спартак, серце якого ніколи не тремтіло від страху, здригнувся, насупився і втупив погляд в очі Катіліни.
— Мене? — спитав здивовано.
— Так, саме тебе, — відповів спокійно Катіліна, сідаючи на поданого йому стільця. За його знаком усі також сіли.
— Я не думав і не сподівався зустріти тебе тут, але був певен, що побачу тебе, Требонію, і ти мені вкажеш, де можна знайти хороброго і доблесного чоловіка.
Спартак з усе більшим здивуванням допитливо дивився в очі Катіліни.
— Тобі було даровано свободу, і ти її гідний. Але тобі не дали грошей, на які ти міг би жити, поки зможеш заробити. Завдяки твоїй мужності, я виграв сьогодні у Гнея Корнелія Долабелли десять тисяч сестерцій і шукав тебе, щоб віддати частину цього виграшу. Це твої гроші, бо, коли я рискував тільки грошима, ти ставив на карту своє життя.
Серед гладіаторів перебіг шепіт похвал цьому аристократові, який не тільки зволив принизитися до розмови з презренними гладіаторами, а й цінував їхню мужність і співчував їхньому горю. Спартака не заспокоїли ці слова, проте він був щиро зворушений піклуванням з боку такої знатної особи, тим більше, що вже давно відвик од чуйного ставлення до себе.
— Я дуже вдячний тобі, славний Катіліно, за гроші, які ти мені пропонуєш, — відповів Спартак. — Але не можу і не повинен їх приймати. Я працюватиму вчителем боротьби, гімнастики, фехтування в школі мого вчорашнього господаря і таким чином зароблятиму собі на прожиття.
Тоді Катіліна, відвернувши увагу Требонія тим, що простяг йому свій келих, звелівши змішати вино з водою, нахилився до вуха Спартака і поспішно, ледве чутно прошепотів:
— І я теж страждаю від гніту олігархії. І я раб цього мерзенного, розбещеного римського суспільства. І я — гладіатор серед патриціїв, теж прагну свободи і… все знаю…
І тому, що Спартак відсахнувся й допитливо глянув йому в очі, Катіліна додав:
— Мені все відомо… і я з вами… Буду з вами.
Після цих слів він підвівся і сказав голосно, щоб уже чули всі:
— Заради цього ти не відмовишся од двох тисяч сестерцій новенькими ауреями, що лежать ось у цьому гаманці.
І, простягши Спартакові гарненький новий гаманець, він сказав:
— Повторюю, це не подарунок. Ти заробив ці гроші, вони твої. Це твоя частка в нашому сьогоднішньому виграші.
Поки всі присутні шанобливо й захоплено вихваляли щедрість Катіліни, він узяв праву руку Спартака і потиснув її так, що гладіатор здригнувся.
— Ну, а тепер ти віриш, що я про все знаю? — спитав тихо патрицій.
Спартак був приголомшений і не міг зрозуміти, як Катіліна дізнався про деякі таємні знаки і слова. Але, цілком переконавшись, що Катіліна справді про все знає, він відповів на потиск його руки і, сховавши за пазуху — під туніку — подарований гаманець, сказав:
— Я настільки схвильований і вражений твоїм великодушним вчинком, о благородний Катіліно, що не здатний достойно тобі віддячити. Але, якщо ти згоден, я прийду завтра ввечері до тебе, щоб висловити тобі всю мою вдячність.
Спартак підкреслив останні слова, зробивши на них особливий наголос, і так виразно глянув в очі патриція, що тон схвально хитнув головою і відповів:
— У моєму домі ти завжди будеш бажаним гостем. А тепер, — звернувся він до Требонія й інших гладіаторів, — вип'ємо по келиху фалернського вина, якщо в цій норі знайдеться добре вино.
Лутація принесла вино і розлила в келихи. Всі погодились, що воно досить добре, хоч і не настільки старе, як вони хотіли б.
— Чи до смаку тобі це вино, славний Катіліно? — спитала Лутація.
— Вино непогане.
— Це вино часів консульства Луція Марція Філіппа і Секста Юлія Цезаря.
— То йому всього дванадцять років! — промовив Катіліна і при згадці про цих двох консулів глибоко замислився. Він втупив широко розплющені очі в стіл, машинально крутив пальцями олов'яну виделку і довго мовчав, нерухомо сидячи серед принишклих співтрапезників.
Криваві поблиски спалахували в його очах. Раптово здригалися руки, нервово сіпалися м'язи і несподівано набрякла кров'ю вена, яка перетинала його чоло. Все це свідчило, що в душі Катіліни відбувалася страшна боротьба почуттів і в голові роїлися якісь грізні задуми.
— Про що ти думаєш, Катіліно? Що тебе так бентежить? — спитав, нарешті, Требоній, почувши зітхання Катіліни, схоже на звірине урчання.
— Я думав, — відповів Катіліна, не підводячи очей від столу і конвульсивно граючи виделкою, — думав про ті часи, коли в цю амфору наливали вино, тоді під портиком власного дому був підступно вбитий народний трибун Лівій Друз. А кілька років до того було вбито народного трибуна Луція Апулея Сатурніна, як іще раніше були по-звірячому забиті Тіберій і Гай Гракхи — дві найвеличніші душі, краса нашої вітчизни. І кожного разу за одну і ту ж справу: за справу бідних і пригнічених, і кожного разу однією і тією ж злочинною рукою — рукою підлих аристократів.
Хвилину подумавши, він вигукнув:
— Та хіба ж у законах наших великих богів писано, що знедолені ніколи не матимуть миру, що бідні ніколи не матимуть хліба, що людство завжди поділятиметься на два табори: вовків і ягнят, і одні завжди жертимуть інших?..
— Ні! Присягаюсь усіма богами Олімпу! — закричав могутнім голосом Спартак, ударивши кулаком по столу, а його обличчя спалахнуло ненавистю і гнівом.
Поки йшла ця розмова, гамір і непристойні вигуки в передній кімнаті ставали дедалі голосніші, відповідно до кількості вина, поглинутого п'янюгами.
Раптом до Катіліни і його співрозмовників донеслись одностайні вигуки:
— Родопея! Родопея!
При цьому імені Спартак стрепенувся всім тілом. Воно нагадало йому рідну Фракію, гори, батьківський дім, сім'ю. Нещасний! Скільки зруйнованих надій! Скільки солодких і болісних спогадів!
— Просимо завітати, просимо, прекрасна Родопея! — гукали десятків два п'яниць.
Родопея була вродлива дівчина років двадцяти двох, висока і струнка, з виразними блакитними очима. Довге біляве волосся обрамляло її чисте гарне обличчя, Вона була вдягнена в синю, оторочену сріблястою смугою туніку; на руках у неї були срібні браслети, а навколо голови синя стрічка. З усього було видно, що вона не римлянка, а рабиня.
Приязне і досить шанобливе поводження з нею брутальних і безсоромних відвідувачів таверни Венери Лібітіни свідчило про те, що ця дівчина була дуже хороша. Незважаючи на важке життя, вона, безталанна, своєю веселістю зуміла викликати безкорисливу доброзичливість навіть у розбещених грубіянів. її чарівна зовнішність, доброта і чемність покорили цих людей. Якось одного вечора вона випадково потрапила сюди, вся скривавлена від стусанів свого господаря, звідника по професії, і, вся заплакана, попросила ковток вина, щоб трохи підкріпитися. Відтоді Родопея через два-три дні забігала в таверну Лутації. Кожні проведені тут чверть години волі були для неї незрівнянним відпочинком і здавалися невимовним щастям після того пекла, в якому вона мусила жити щодня, щогодини.