Справа в тому, що гладіаторами ставали не лише нещасні раби, захоплені на війні, і ті, кого засуджував до цього ремесла суд, а й добровольці. Такими були звичайно нероби, гультяї, бешкетники, що погрузли в боргах, нездатні були задовольнити свою розгнуздану жадобу насолод і ставилися байдуже до життя. Вони продавалися якому-небудь ланісті, давали йому присягу і кінчали життя десь на арені амфітеатру або цирку.
Спартак рішуче відмовився слухати умовляння свого колишнього господаря, навіть заборонив йому надокучати своєю присутністю. Але той не переставав ходити за фракійцем і увивався біля нього, немов якийсь злий геній.
Тим часом Требоній, полюбивши Спартака і, можливо, маючи якісь розрахунки на його майбутні успіхи, діяльно взявся влаштовувати долю Мірци. Оскільки він — палкий поклонник красномовства — був приятелем Квінта Гортензія, йому вдалося запропонувати сестрі Гортензія Валерії купити Мірцу і взяти собі як рабиню. Це було можливо, бо Мірца була вихованою і освіченою дівчиною, прекрасно говорила грецькою мовою і добре зналася на пахощах та мазях, якими користувалися патриціанки.
Валерія не відмовлялася купити дівчину, якщо та їй сподобається, і захотіла поглянути на неї, поговорити з нею. Мірца їй сподобалася. Валерія купила її за сорок п'ять тисяч сестерцій і привезла разом з іншими своїми рабинями в дім Сулли, дружиною якого вона стала ще з 15 січня минулого року.
Хоч це був не зовсім той вихід, який відповідав би бажанню Спартака бачити сестру вільною, та все ж був найкращим у його становищі, бо рятував Мірцу, можливо назавжди, від ганьби і безчестя.
Тепер, спокійний за сестру, Спартак продовжував займатися якимись таємними і надзвичайно важливими справами. Про це свідчили постійні його розмови з Катіліною, ретельні щоденні відвідування всіх гладіаторських шкіл Рима і щовечірні відвідування харчевень і таверн Субури та Есквіліна. Там він завжди шукав товариства гладіаторів і рабів.
Про що ж він думав? За яку справу брався? Що замислив?
Незабаром ми про це дізнаємось.
І тепер на галереї базиліки Емілія Спартак поринув у роздуми, настільки важливі, що не чув нічого з того, що діялося навколо. Жодного разу не обернувся туди, де поблизу шумно базікали і реготали Гай Таурівій, Емілій Варін і Апулей Тудертін.
— Ось побачите, — сказав Варін, — цього року має статися щось надзвичайне.
— Чому?
— А тому, що в Арімінському окрузі сталася справді дивовижна подія.
— Що ж там сталося?
— Один півень у маєтку Валерія, замість кукурікати, заговорив людським голосом!
— О!.. Коли це правда, то це ж надзвичайне чудо! Воно віщує нам незвичайні події.
— Коли це правда?.. Та про це гомонить увесь Рим! Звістку про цього півня рознесли одразу ж після приїзду з Аріміна сам Валерій, його родичі, друзі та раби.
— Тоді це справді чудо! — промовив легковірний і дуже побожний Апулей Тудертін і, здавалось, глибоко замислився над таємним значенням цього віщування самих богів.
У цю хвилину до Спартака підійшов якийсь чоловік. Він був середнього зросту, мав могутні плечі й груди, жилаві геркулесівські руки й ноги, а його обрамлене чорною як смола бородою мужнє обличчя з чорними очима пашіло завзяттям. Він вивів Спартака із задуми, злегка вдаривши його по плечу.
— Ти так заглибився в свої роздуми, що твої очі дивляться, але нічого не бачать.
— О, Крікс! — вигукнув Спартак і провів рукою по чолу, ніби відриваючись од своїх думок. — Я тебе не бачив.
— Та ти ж дивився просто на мене, коли я проходив там, унизу, з нашим ланістою Акціаном.
— Будь він проклятий!.. Ну, як справи? — спитав Спартак.
Я бачив Арторікса після його повернення з поїздки.
— Був він у Капуї?
— Так.
— Бачився з ким-небудь?
— З одним германцем, Еномаєм, якого вважають найзавзятішим і найсильнішим серед усіх його товаришів.
— Ну і що ж? — запитав Спартак. У ньому зростала радісна тривога, і в очах засвітилась надія.
— Цей Еномай плекав надії і мрії, подібні до наших. Він усім серцем прийняв наш план, заприсягнувся перед Арторіксом і пообіцяв поширювати серед найхоробріших гладіаторів школи Лентула Батіата нашу святу і справедливу ідею, — пробач, що я кажу «нашу», коли повинен був сказати «твою» ідею!
— О, — зітхнувши на повні груди, тихо промовив Спартак, — якщо боги-олімпійці допоможуть зусиллям знедолених і пригнічених, я вірю, що скоро перестане існувати рабство на землі.
— Проте Арторікс сказав мені, — додав Крікс, — що цей Еномай хоч і дуже сміливий, однак необережний і нерозсудливий.
— О, присягаюсь Геркулесом!.. Це погано… Це дуже погано!
— Я теж так думаю.
Обидва гладіатори замовкли, замислилися. Першим порушив мовчання Крікс:
— А що Катіліна?
— Та я вже бачу, що він ніколи не піде з нами за нашу справу, — відповів фракієць.
— Значить, брехня — та слава, що ходить про нього. І казка — хвалена велич його душі?
— Ні, у нього справді велика душа і ще більший розум. Але він увесь просякнутий забобонами свого чисто римського виховання. Мені здається, що він хотів би скористатися нашими мечами, щоб змінити існуючий лад. Але не для того, щоб знищити жорстокі закони, завдяки яким Рим тиранствує над усім світом.
І, помовчавши трохи, Спартак додав:
— Сьогодні ввечері я буду в його домі і побачуся з ним та його друзями, щоб дійти згоди про спільні дії. Але я побоююсь, що це буде марно.
— А наша таємниця відома йому та його друзям?..
— Небезпеки викриття немає. Якщо нам і не пощастить дійти з ним згоди, вони нас не викажуть. Адже римляни так мало бояться нас — рабів, слуг, гладіаторів. Вони не вважають нас здатними загрожувати їхньому пануванню.
— Дійсно, вони не вважають нас за людей.
— Навіть з рабами, які вісімнадцять років тому повстали в Сіцілії і під керівництвом Евна, сірійського раба, вели запеклу боротьбу з Римом, вони рахувалися більше, ніж з нами.
— Правда, бо то були вже майже люди.
— А ми для них не люди, а якась нижча раса.
— О Спартак, Спартак! — гнівно палаючи очима, прошепотів Крікс. — Більше ніж за моє життя, яке ти врятував у цирку, я буду тобі безмірно вдячний, якщо ти боротимешся проти всіх перепон за справу, якій присвятив себе. Об'єднай пас, керуй нами, щоб ми змогли пустити в хід свої мечі. Добийся того, щоб у відкритому бою ми змогли помірятися силою з цими знатними грабіжниками. Тоді ми їм покажемо, що ми такі самі люди, як і вони, що ми не нижча від них раса.
— До кінця мого життя я буду боротися за нашу справу непохитно і завзято, всіма силами своєї душі, і доведу її до кінця. Або загину в боротьбі за неї!
Спартак промовив ці слова твердо, переконливо, міцно потиснувши праву руку Крікса. Крікс притиснув руку Спартака до свого серця і, щиро зворушений, сказав:
— О Спартак, рятівник мій, ти народжений для великих справ. З таких людей, як ти, виходять герої!
— Або мученики! — прошепотів Спартак і в задумі схилив голову на груди.
Розмовляючи, обидва гладіатори рушили до сходів, що вели в портик базиліки.
Коли Спартак і Крікс досягли портика, якийсь чоловік підійшов До фракійця і сказав:
— Ну, Спартак, коли ж ти повернешся до моєї школи?
Це був ланіста Акціан.
— Бодай тебе живцем поглинув Стікс! — гнівно вигукнув гладіатор колишньому своєму хазяїнові. — Коли ти нарешті даси мені спокій і перестанеш надокучати своєю осоружною присутністю?
— Але ж я, — солодко і вкрадливо промовив Акціан, — я надокучаю тобі тільки заради тебе самого. Адже я тобі добра зичу, я…
— Вислухай мене, Акніане, і добре запам'ятай мої слова. Я не хлопчик і не потребую опікуна. А коли б і потребував, то ніколи не згодився б мати опікуном тебе. Запам'ятай це, не попадайся мені на очі, бо — присягаюсь Юпітером Родопським, богом предків моїх, — я так трісну по твоєму старому лисому черепові, що спроваджу тебе прямісінько до пекла, а там — що буде, те й буде…
І за хвилину додав:
— А ти ж знаєш силу моїх кулаків. Ти бачив, як я відлупцював десяток твоїх рабів-корсіканців, моїх учнів, коли вони всі разом кинулися до мене з дерев'яними мечами!