— Ну, коли б я не вірив у перемогу нашої праведної справи, то я б зовсім не вступав до Спілки пригноблених.
— А я увійшов до Спілки тому, що все одно мені судилося бути забитим, і я волію впасти на полі бою, ніж загинути в цирку.
В цю мить один з гладіаторів упустив свій меч. Цей гладіатор сидів на стільці якраз проти одного з двох обідніх лож, на які лягли деякі з товаришів. Він нахилився, щоб підняти меч, і раптом скрикнув:
— Під ложем хтось є!
Йому здалося, що він побачив чиюсь ногу і край зеленої тоги.
На цей вигук усі гладіатори збентежено схопилися з місць, і після якоїсь миті замішання Крікс вигукнув:
— Дивись на весло! Брезовіре і Торквате, відганяйте мух ми будемо смажити рибу7.
Двоє гладіаторів з найбезтурботнішим виглядом стали на дверях, розмовляючи один з одним; інші миттю підняли ложе і знайшли під ним скоцюрбленого чоловіка років тридцяти. Схоплений чотирма дужими руками, він одразу почав просити пощади.
— Ні звуку, — тихо й загрозливо наказав йому Крікс. — Тільки поворухнись, тут тобі й смерть!
І блиск десяти мечів у десяти могутніх руках попередив спійманого, що тільки-но він спробує подати голос, як йому буде кінець.
— А!.. Так це ти, той сабінськнй торговець зерном, що залишає на столах сестерції без ліку? — запитав Крікс, очі якого налилися кров'ю, а обличчя засіпалося в страшному гніві.
— О повірте, шановні, я не… — благально почав тремтячим голосом юнак, напівмертвий від жаху.
— Мовчи, падлюко! — перебив один з гладіаторів і сильно стусонув його ногою.
— Підожди, Евмакле, — докірливо зупинив товариша Крікс. — Треба, щоб він заговорив і признався, що його принадило сюди і хто його послав.
І тут же звернувся до удаваного торговця зерном:
— Отже, не гендлювати зерном, а для шпигунства і зради?
— Присягаюся великими богами… мені доручив… — тремтячим голосом промимрив нікчема.
— Хто ти? Хто тебе послав сюди?
— Даруйте мені життя… і я вам скажу все… але згляньтесь… помилуйте, даруйте мені життя!
— Це ми вирішимо потім… а поки що говори.
— Мене звуть Сільвій Корденій Веррес… я грек… колишній раб, нині вільновідпущеник Гая Верреса.
— А! Так це за його наказом ти сюди прийшов?
— Так, за його наказом.
— А чим ми зашкодили Гаю Верресу? Що примушує його стежити за нами й доносити? Якщо він хоче знати мету наших таємних нарад, то, мабуть, збирається донести на нас Сенатові?
— Не знаю… про це я не знаю, — відповів вільновідпущеник Гая Верреса, тремтячи всім тілом.
— Не прикидайся дурником… Якщо Веррес міг доручити тобі таку тонку й небезпечну справу, то, значить, він вважав тебе здатним довести її до кінця. Отже, говори все, що знаєш, бо ми не простимо тобі мовчанки!
Сільвій Корденій збагнув, що з цими людьми жарти короткі, що смерть ось уже за плечима. І, як потопаючий хапається за соломинку, вирішив бути щирим і, може, хоч цим урятувати своє життя.
І він розповів усе, що знав.
Гай Веррес почув у триклінії Катіліни, що існує Спілка гладіаторів, яка готує повстання проти існуючих законів і державної влади в Римі. Він не міг повірити в те, що ці хоробрі, байдужі до смерті люди надто легко зреклися своєї справи, в якій вони нічого не втрачали, а здобути могли все. Тому він не повірив словам Спартака, який того вечора в триклінії Катіліни ніби вирішив відкинути навіть думку про повстання. Гай Веррес був певен, що змова існуватиме таємно, ширитиметься, міцнітиме, і одного чудового дня гладіатори, без допомоги патриціїв, самі піднімуть прапор повстання.
Після довгих міркувань, як найкраще повестися в даному випадку, Гай Веррес, дуже жадібний до грошей, згодний на все заради наживи, вирішив стежити за гладіаторами, щоб оволодіти всіма нитками змови і потім донести Сенатові. Він сподівався одержати за це велику винагороду грішми або дістати в управління якусь провінцію і там забагатіти, відкрито і законно грабуючи населення. Так звичайно робили всі квестори, претори і проконсули, а продажний, звиклий до хабарництва Сенат ніколи не зважав на скарги визискуваних жителів провінцій.
Щоб досягти мети, Веррес з місяць тому доручив своєму відданому відпущеникові і вірному слузі Сільвію Корденію стежити за гладіаторами і довідуватися про всі таємниці їхніх зібрань.
Протягом місяця Корденій ретельно відвідував усі таверни, харчевні і вертепи в найбідніших околицях Рима, де звичайно бувало найбільше гладіаторів. Підслухування, підглядання дали йому деякі докази. І він, зрештою, дійшов висновку, що найбільш шановним і авторитетним серед цих людей був Крікс і що у відсутності Спартака саме він мав керувати змовою, якщо вона справді існувала. Отже, він і почав стежити за Кріксом. А оскільки галл учащав до таверни Венери Лібітіни, то Сільвій Корденій протягом тижня щодня бував тут, інколи навіть двічі на день. Нарешті, він здогадався, що цього вечора тут має бути нарада старших груп з Кріксом, і зважився на хитрість — сховатися під обіднім ложем саме в ту мить, коли Лутація Одноока буде зустрічати гладіаторів.
Поки Сільвій Корденій плутано й уривчасто розповідав про все це, Крікс уважно слухав і пильно стежив за ним, потім, трохи помовчавши, мовив повільно і стримано:
— А ти справді негідник, яких мало!
— Не цінуй мене вище того, чого я вартий, о благородний Крікс, і…
— Ні, ні, ти вартий більшого, ніж здається на перший погляд. Під твоєю придуркуватою і боязкою зовнішністю криється тонкий розум і рідкісна хитрість.
— Але ж я не заподіяв вам нічого злого… я виконував накази свого господаря… і мені здається, що за мою щирість та врочисту клятву перед усіма богами Олімпу й пекла нікому не говорити, навіть Верресові, про те, що я взнав і що між нами сталося… Мені здається, ви змогли б мене помилувати і відпустити.
— Не квапся, любий Сільвію, про це ми ще поговоримо, — насмішкувато відповів Крікс.
Підкликавши до себе кількох гладіаторів, він сказав їм:
— Вийдемо на хвилину.
А останнім наказав:
— Стережіть його! І не робіть йому нічого злого.
Разом з тими, кого покликав з собою, він вийшов через суміжну кімнату на вулицю.
— Що робити з цим негідником? — спитав Крікс у товаришів, коли в завулку всі зібралися біля нього.
— Та що тут питати? — відповів Брезовір. — Убити його, як скажену собаку, та й годі.
— Відпустити його — все одно, що донести самим на себе, — сказав другий гладіатор.
— Зберегти йому життя і тримати де-небудь бранцем було б небезпечно, — зауважив третій.
— Та і де ми могли б його заховати? — спитав четвертий.
— Отже, смерть? — запитав Крікс, обвівши всіх очима.
— Тепер ніч…
— На вулиці нікого немає…
— Ми його відведемо вулицею на той схил горба…
— Mors sua, vita nostra — як висновок виголосив Брезовір, вимовляючи з варварським акцентом ці чотири латинських слова.
— Так, це необхідно, — сказав Крікс, ступивши крок до таверни, але відразу спинився і запитав: — Хто ж уб'є його?
Ніхто не відповів одразу, а потім один з гладіаторів сказав:
— Убивати неозброєного, беззахисного…
— Якби він мав меч… — сказав інший.
— Коли б він міг і хотів захищатися, то я взяв би це на себе, — додав Брезовір.
— Але зарізати неозброєного… — зауважив самніт Торкват.
— Хоробрі й благородні ви люди, — схвально промовив Крікс, — ви справді гідні свободи!.. Але для загального добра хтось із нас повинен перебороти в собі огиду і виконати над цією людиною вирок, який моїми устами виголошує суд Спілки пригноблених.
Всі схилили голови на знак згоди.
— З другого боку, — вів далі Крікс, — хіба він прийшов, щоб битися з нами рівною зброєю? Хіба він не шпигун? Коли б ми не викрили його, він доніс би на нас через дві години. А завтра нас усіх кинули б до Мамертінської в'язниці, щоб через два дні розп'ясти на Сессорському полі.