— Правда, правда!
— Отже, іменем суду Спілки пригноблених я наказую Брезовіру і Торквату вбити цю людину.
Обидва названі гладіатори відповіли нахилом голови, і всі слідом за Кріксом повернулися до таверни.
1його смерть — наше життя.
Сільвій Корденій, чекаючи вирішення своєї долі, не переставав тремтіти. Хвилини здавалися йому вічністю. Очима, повними розпачу і жаху, глянув він на Крікса та його товаришів, коли ті повернулися до таверни, і зблід, бо їхні обличчя не віщували йому нічого доброго.
— Ну так що ж? — спитав він плаксиво. — Ви зглянетеся на мене?.. Залишите мене живим?.. Я… на колінах, життям ваших батьків і матерів, ваших близьких… смиренно вас заклинаю…,
— А чи є тепер у нас батьки й матері?! — глухо відповів Брезовір, обличчя якого потемніло від страшного гніву.
— Чи нам лишили щось для нас дороге? — додав другий гладіатор, очі якого заблищали ненавистю.
— Вставай, боягузе! — гримнув Торкват.
— Мовчати! — сказав Крікс і, звертаючись до відпущеника Гая Верреса, додав: — Ти підеш з нами. В кінці цього завулку ми порадимось і вирішимо твою долю.
Крікс дав знак вивести Сільвія Корденія. Він навмисно залишив йому останній проблиск надії, щоб той не зчинив галасу і не підняв на ноги всю вулицю. Крікс вийшов, а за ним — усі гладіатори, ведучи з собою ні живого ні мертвого відпущеника.
Один гладіатор лишився, щоб розплатитися з Лутацією Одноокою за їжу та вино. Вона й не помітила серед гладіаторів свого торговця зерном. Тим часом гладіатори звернули праворуч од таверни, пішли вгору брудною покрученою вуличкою аж до міського муру. Далі починалося відкрите поле.
Тут зупинилися. Сільвій Корденій знову впав навколішки, почав плакати, силкуючись пробудити у гладіаторів милосердя.
— Чи хочеш ти, підлий боягузе, рівною зброєю битися з одним із нас? — спитав Брезовір відпущеника, який уже зовсім занепав духом.
— Згляньтеся… згляньтеся… заради моїх синів благаю вас про милосердя…
— У нас немає синів! — крикнув один з гладіаторів.
— 1 нам судилося не мати їх ніколи!.. — додав другий.
— Та невже ти вмієш тільки ховатись і шпигувати? — презирливо запитав Брезовір. — А чесно битися ти вмієш?
— О, рятуйте мене!.. Жити, благаю вас, жити!
— Так іди ж до пекла, нікчемо! — вигукнув Брезовір і всадив свого короткого меча у груди відпущеника.
— А з тобою і всі нікчемні, безчесні раби! — додав самніт Торкват, двічі вдаривши Сільвія, коли той уже впав.
Гладіатори, зімкнувшись навколо вмираючого, мовчки і похмуро стежили за останніми судорогами відпущеника Гая Верреса.
Брезовір і Торкват по кілька разів устромили свої мечі в землю, щоб зітерти з них сліди крові, перш ніж вона скипиться, і вложили їх у піхви.
А потім усі двадцять гладіаторів, задумані й мовчазні, вийшли пустельним провулком на людніші вулиці Рима.
Через тиждень після описаних подій, о годині першого смолоскипа, з боку Аппієвого шляху через Капенську браму в'їхав до Рима вершник, загорнутий у плащ, щоб хоч трохи захиститися від зливи, що вже протягом кількох годин заливала вулиці міста. І вершник і кінь, спітнілі й захекані від тривалої їзди, були з ніг до голови забризкані грязюкою.
Незабаром вершник виїхав на Священну вулицю, зупинився перед будинком, де жила Евтібіда, спішився і кілька разів сильно ударив бронзовим молотком у двері. У відповідь одразу ж почувся гавкіт неодмінного при кожній римській господі сторожового пса.
Чекаючи, поки відчинять, вершник нашвидкуруч струсив бризки з мокрого як хлющ плаща. Нарешті почулися кроки воротаря, який наближався, заспокоюючи собаку.
— Хай благословлять тебе боги, добрий Гермогене! Я — Метробій, приїхав із Кум…
— Хай щасливим буде твоє повернення!
— Я мокрий, як риба… Юпітер, володар дощів, зволив побавитися, показавши мені, як добре працюють його шлюзи… Поклич-но когось із слуг Евтібіди, хай відведе цю бідолашну тварину до стайні сусідньої харчевні, щоб там їй дали притулок і вівса.
Воротар клацнув пальцями — то був знак, яким викликали рабів — і, взявши коня за вудила, сказав:
— Заходь же, Метробію! Ти знаєш будинок: у галереї знайдеш Аспазію, покоївку господині. Вона доповість про твій приїзд. Про коня подбаю я, і все, що ти наказав, буде виконано.
Метробій переступив поріг вхідних дверей, намагаючись не посковзнутися, бо то вважалося найгіршою прикметою. Ввійшовдо передпокою і поглянув на звичайний напис: salve що виднівся на мозаїчній підлозі під світлом бронзової лампи. При появі гостя це слово починав повторювати папуга в клітці на стіні (таким був звичай того часу).
Минаючи передпокій і атрій, Метробій пройшов до коридора галереї і звелів служниці доповісти Евтібіді про свій прихід. У цей час гречанка напівлежала на м'якій софі у своїй теплій запашній зимовій приймальні, обставленій гарними меблями. Вона розважалася тим, що слухала любовне освідчення юнака, який сидів біля її ніг. Евтібіда грайливо тріпала рукою його чорні, як воронове крило, кучері, а він дивився на неї пристрасними палаючими очима і виливав свої почуття в образних, поетичних, сповнених ніжності словах. То був Тіт Лукрецій Кар.
Вихований з дитинства на вченні Епікура, він керувався в житті настановами свого вчителя і не шукав глибокого серйозного кохання, від якого доводиться
… страждати марно, мучитись, каратись, —
Бо рани серця від жалів пекучих
Чимдалі дужче ниють і ятряться…
Він шукав кохання легкого, короткочасного, щоб
… стрілу Амура з серця виганяти
Новими стрілами…
Як клин з колоди вибивають клином…
Але це не завадило йому кінчити своє життя самогубством у сорок чотири роки саме через безнадійне, нерозділене кохання.
Лукрецій — юнак незвичайного розуму, видатний, люб'язний і привабливий — був заможним і не скупився на витрати для своїх розваг. Він частенько приходив провести кілька годин у домі Евтібіди, і вона приймала його більш люб'язно ніж інших, багатших і щедріших від нього.
— Так ти мене кохаєш? — кокетливо говорила юнакові гречанка, граючись його кучерями. — І я тобі ще не набридла?
— Ні, я кохаю тебе все дужче й дужче.
1Привіт.
Цієї миті почувся легенький стукіт у двері.
— Хто там? — спитала Евтібіда.
Аспазія смиренно відповіла:
— Прибув Метробій із Кум…
— Ах! — радісно скрикнула Евтібіда, скочила з кушетки і вся зашарілася, — Він приїхав?.. Проведи його до екседри… Я прийду зараз.
І, повернувшись до Лукреція, який з видимим незадоволенням теж підвівся, вона заговорила швидко й переривчасто, але ласкаво:
— Почекай мене… Чуєш, як надворі ще лютує негода?.. Я зараз повернусь… І якщо його звістка буде тією, якої я пристрасно чекаю цілий тиждень… Якщо цього вечора я задовольню ненависть жаданою помстою, мені буде весело, і частина цих веселощів перепаде тобі.
З цими словами вона вийшла з приймальні сильно збуджена, лишивши Лукреція здивованим, незадоволеним і зацікавленим.
Похитавши головою, він став ходити в глибокій задумі по кімнаті.
Буря бушувала, і блискавка раз у раз осявала кімнату зловісним світлом; від страшного гуркотіння грому здригався весь будинок. Між ударами грому з незвичайною силою проривався шум граду й дощу, а дужий північний вітер з лютим свистом дув у двері, вікна, в кожну щілину.
— Он як розважається Юпітер, щоб показати юрбі зразок своєї руйнівної могутності, — з легкою іронічною посмішкою прошепотів юнак.
Трохи походивши по кімнаті, Лукрецій сів на кушетку і довго сидів у глибокій задумі. Ніби віддавшись на волю натхнення, збудженого цією картиною боротьби стихій, він раптом узяв з маленької шафи навощену табличку і став швидко писати срібною паличкою з залізним наконечником.
Тим часом Евтібіда ввійшла до екседри, де вже був Метровій. Знявши свій плащ, він заклопотано оглядав дірки на ньому. Гречанка крикнула рабині, яка саме входила: