Незабаром після цього Катіліна посварився з своїм братом, обидва вихопили мечі, і Сергій Катіліна, маючи незвичайну силу і володіючи, як ніхто в Римі, мечем, убив брата і дістав у спадщину все його майно. Цим він уник остаточного розорення, до якого призвели його марнотратство, гультяйство і розпуста.
Луцій Корнелій Сулла спокійно обернувся на сміливу відповідь Катіліни і запитав:
— А як ти гадаєш, Катіліно, чи багато знайдеться в Римі громадян, таких сміливих, як ти, і здібних виказувати велич душі чи то в доброчесних, чи в злочинних справах?
— Не можу я, о славний Сулло, — відповів Катіліна, — оцінювати людей і розглядати справи з висоти твоєї могутності. Я лише знаю і почуваю, що народився для того, щоб любити свободу і ненавидіти тиранію, навіть прикриту великодушністю або лицемірним побажанням щастя батьківщині. Навіть у часи внутрішніх заколотів і громадських чвар це благо було б міцнішим під владою всіх, аніж при деспотизмі одного. Не буду оцінювати твої вчинки, але одверто заявляю, що як раніше, так і тепер осуджую твою диктатуру. Я вірю і хотів би вірити, що в Римі є ще досить громадян, готових на все, аби не підпасти знову під тиранію одного, коли до того ж він не зватиметься Луцій Корнелій Сулла і його чоло не буде увінчане славою переможця у сотнях битв.
— То чому ж тоді ви не кличете мене на суд цього вільного народу? — спокійно, але глузливо спитав Сулла. — Я сам зрікся диктатури; чому ж мене не звинувачують і не питають звіту за мої діла?
— А щоб не викликати знову усобиць і різанини, що десять років роздирали Рим… Та не будемо про це говорити, бо я не маю наміру тебе обвинувачувати. Ти міг багато в чому помилятись, але ж ти вчинив стільки славних подвигів… Лише згадки про них день і ніч хвилюють мою душу, бо і вона, подібно до твоєї, жадає слави й могутності. Але скажи, чи не здається тобі, що в жилах нашого народу ще тече кров великих і волелюбних предків? Чи пам'ятаєш ти той день, коли кілька місяців тому в курії, перед Сенатом, ти добровільно зрікся диктаторської влади і, відпустивши лікторів та охоронців, ішов з своїми друзями додому?.. Згадай того юного громадянина, який картав тебе за те, що ти позбавив Рим свободи, призвів до різанини і грабунків, сам став його тираном. Погодься, о Сулло, що для такого вчинку треба бути людиною неабиякого гарту, бо ж за одним твоїм знаком юнак міг би вмить розпрощатися з життям. Ти повівся великодушно, — це я кажу без лестощів, бо Катіліна нікому не лестить, навіть всемогутньому, великому Юпітерові, — ти був великодушним і нічого йому не заподіяв. Але ти мусиш погодитися зі мною, що коли навіть серед безвісних плебеїв зустрічається юнак, здатний на такий вчинок, — шкода, не знаю його імені, — то ще можна вірити в безпеку батьківщини і республіки!
— Так, то був сміливий вчинок, і заради сміливості юнака я не хотів мстити йому за образу. Тому я й стерпів усі його прокльони і лайки, бо я завжди любив сміливість і сміливців. А чи знаєш ти, Катіліно, до якого наслідку привели вчинок і слова того юнака?
— До якого? — спитав Катіліна, зацікавлено й допитливо зазираючи щасливому диктаторові в очі, що в цю мить ніби затуманилися.
— Віднині, — промовив Сулла, — той, кому пощастить захопити владу в республіці, вже не захоче від не! відмовитись.
Катіліна схилив голову в хвилинній задумі, а потім, ніби перемігши себе, жваво заперечив:
— Та чи знайдеться ще хто-небудь, здатний і охочий до захоплення влади?
— Ну, гаразд, — іронічно посміхаючись, відказав Сулла, — досить… Ось юрби рабів, — показав він на переповнений людьми амфітеатр. — Знайдуться і володарі!
Ця розмова відбувалася під безустанні^ оплески натовпу, захопленого кривавим боєм між лаквеаторами і секуторами, що дуже швидко закінчився загибеллю семи лаквеаторів і п'яти секуторів. Шестеро гладіаторів, які лишилися живими, повернулися до темниць поранені, понівечені, а натовп шалено аплодував, жартував, вигукував гострі дотепи, обговорював бій.
Поки лорарії виволікали з арени трупи гладіаторів і засипали піском криваві сліди бою, Валерія, яка сиділа недалеко від Сулли і час од часу поглядала на нього, підвелася, підійшла ззаду і висмикнула нитку з хламиди диктатора. Здивований Сулла обернувся і зиркнув на неї палаючими звіриними очима. А вона злегка доторкнулась до нього і з солодкою усмішкою промовила:
— Не зрозумій мене погано, диктаторе. Я взяла цю нитку, щоб мати і свою частку в твоїй щасливій долі!
Шанобливо вклонившись і приклавши, за звичаєм, руку до уст, вона пішла на своє місце. Приємно вражений цими улесливими словами, диктатор відповів чемним поклоном і провів її довгим поглядом, якому постарався надати люб'язного виразу.
— Хто вона? — спитав Сулла, обернувшись до сусідів.
— Валерія, дочка Мессали, — відповів Гней Корнелій Долабелла.
— А! Сестра Квінта Гортензія?
— Так, так, — ствердив Долабелла.
І Сулла знову повернувся до Валерії, яка дивилася на нього закоханими очима.
В цей час Гортензій підвівся з свого місця і перейшов до Марка Красса, найбагатшого патриція, відомого своєю скупістю і честолюбством. Ці дві настільки протилежні одна одній пристрасті чудово уживалися в цій видатній людині.
Марк Красс сидів поблизу дівчини незвичайної вроди.
Евтібіда, — в якій за покроєм одягу можна було впізнати гречанку, — була висока, ставна дівчина, така струнка, що її стан, здавалося, можна легко обійняти самими пальцями рук. Чарівним було її біле, як алебастр, обличчя з легеньким рум'янцем на щоках, правильний лоб, обрамлений тонкими рудими кучерями, а великі, кольору моря, мигдалевидні очі захоплювали і заворожували своїм пристрасним блиском. Красиво окреслений, трохи кирпатий носик довершував враження тієї задерикуватої сміливості, якою пашіло все її обличчя.
Коли Гортензій підійшов до Марка Красса, той був цілком захоплений спогляданням цього чарівного створіння. Вона, видимо нудьгуючи, позіхала і правою рукою недбало гралася сапфіровою зіркою, що сяяла на грудях.
Крассові було в ту пору тридцять два роки; він був вище середнього зросту, кремезний і огрядний. На міцній бичачій шиї сиділа велика, пропорційна до тіла голова, але обличчя бронзово-жовте і надто худорляве. Різко окреслені риси, орлиний ніс і випнуте підборіддя було цілковито римського типу, його жовтаво-сірі очі то загорялися блиском, то раптом згасали, ставали бляклими і нерухомими.
Красс був знатного походження, володів блискучим і гучним красномовством політичного оратора, мав незліченні багатства і при цьому відзначався також привітністю й чемністю. Все це принесло йому не тільки славу, а й великий авторитет; він багато разів мужньо воював на боці Сулли у громадянських усобицях і займав різні урядові посади.
— Привіт тобі, Марку Красс, — вивів його із задуми Гортензій. — Я бачу, ти захопився спогляданням зірок?
— Присягаюсь Геркулесом, ти вгадав, — відповів Красс, — Вона…
— Хто це — «вона»?
— Красуня гречанка… он сидить… на дві сходинки вище…
— А-а! Бачу… То Евтібіда.
— Евтібіда? Що це значить?
— Це її ім'я… Вона справді гречанка, — пояснив Гортензій, сідаючи поряд з Крассом.
— А схожа на богиню!.. Справжня Венера, та й годі!.. Я не можу — присягаюсь Геркулесом! — уявити собі краще втілення небесної вроди Юпітерової доньки. Де вона живе?
— На Священній вулиці… поблизу храму Януса Верхнього.
Поки вони говорили про якусь судову справу, Сулла, що недавно поховав свою четверту дружину — Цецілію Метеллу, вже уявляв собі ідилію запізнілого кохання з Валерією. Сурма оповістила початок битви між тридцятьма фракійцями і тридцятьма самнітами. Вони вже стояли один навпроти одного, вишикувані в два ряди.
Стихли розмови, гомін, сміх, — усі погляди звернулися до бійців.
Перша сутичка була жахлива: металічні удари щитів і мечів різко залунали в глибокій тиші, що запанувала в цирку. Скоро навколо бійців по арені полетіли пера, скалки від шоломів, уламки розтрощених щитів; розпалені, засапані гладіатори люто кидалися один на одного, посилаючи і відбиваючи важкі блискавичні удари.