Дівчині цій було не більше двадцяти чотирьох років. Вона була гарна й вишукано вбрана. Усе в ній приваблювало й вабило. Здавалося, Венера Пафоська зійшла з Олімпу. Такою була юна Евтибіда, неподалік якої сів Марк Красс і захоплено милувався нею.
Коли до нього підійшов Гортензій, Красс не міг відірвати погляду від чарівної дівчини.
Крассу виповнилося тридцять два роки. Він був вище середнього зросту й міцної статури, але схильний до повноти. На могутній шиї сиділа досить велика голова, що гармоніювала з велетенським тілом, але обличчя, бронзово-золотавого відтінку, було худорлявим. Риси обличчя мужні, римські: орлиний ніс, різко окреслене підборіддя, очі сірі з жовтизною. Родовитістю, надзвичайним красномовством, величезним багатством, привітністю і чемністю він зажив не тільки популярності, а й слави та впливовості. На той час, з якого починається наша оповідь, він неодноразово боровся у громадянській війні на боці Сулли й обіймав різні адміністративні посади.
— Здрастуй, Марку Крассе, — привітався Гортензій, виводячи його зі стану заціпеніння. — Ти, певно, занурений у споглядання зірок?
— Ти вгадав, присягаюсь Геркулесом! — відповів Красс. — Ця…
— Ця? Котра?
— Он та красуня грекиня, що сидить за два ряди вище від нас…
— А! Я теж помітив її… Це Евтибіда.
— Евтибіда? Що ти хочеш цим сказати?
— Нічого. Я назвав тобі її ім'я… Вона справді грекиня… куртизанка… — сказав Гортензій, вмощуючись поруч із Крассом.
— Куртизанка? А на вигляд справжня богиня. Венера!.. Присягаюсь Геркулесом, годі уявити ліпшого втілення краси славетної доньки Юпітера.
— Ти правий, — усміхаючись, мовив Гортензій. — Але хіба дружина Вулкана така вже й недоступна? Хіба не дарує вона щедро свої милості й скарби своєї краси богам, напівбогам, а часом навіть і простим смертним, якщо комусь випало щастя сподобатися їй?
— А де вона живе?
— На Священній вулиці… біля храму Верхнього Януса. Побачивши, що Красс не слухає його й, поринувши у свої думки, все дивиться, мов зачарований, на прекрасну Евтибіду, він додав:
— Чи варто тобі божеволіти від цієї жінки, коли ти можеш витратити лише тисячну частинку своїх багатств, аби подарувати їй у власність будинок, в якому вона мешкає!
Очі Красса спалахнули вогнем, але вогонь одразу згас, і, обернувшись до Гортензія, Красс запитав:
— Маєш до мене розмову?
— Так, про позов з банкіром Трабулоном.
— Я слухаю тебе.
Поки вони розмовляли про згаданий Гортензієм позов і поки Сулла на п'ятдесят дев'ятому році життя загравав із прекрасною Валерією, почувся звук труби. Це був сигнал до початку бою між тридцятьма фракійцями й тридцятьма самнітами, які вже вишикувалися в ряди один навпроти одного.
Розмови, шум, сміх урвалися; всі погляди були спрямовані на борців. Перше зіткнення було жахливим: серед глибокої тиші, що панувала у цирку, різко пролунали удари мечів по щитах, ареною полетіло пір'я, уламки шоломів, шматки розбитих щитів, а збуджені гладіатори наносили один одному удар за ударом. Не минуло й п'яти хвилин після початку бою, а на арені вже лилася кров: троє гладіаторів корчилися на землі в агонії, а переможці топтали їх ногами.
Годі навіть уявити собі напругу, з якою глядачі стежили за кривавими перипетіями цього бою. Вісімдесят тисяч глядачів у цирку заставлялися на суму від десяти до двадцяти сестерціїв і навіть до п'ятдесяти талантів — одні закладалися за пурпурово-червоних фракійців, інші — за блакитних самнітів.
Ряди гладіаторів дедалі рідшали, а заохочувальні вигуки й оплески глядачів лунали чимраз частіше.
По закінченні однієї години бій добігав кінця. По всій арені то тут, то там лежали п'ятдесят гладіаторів, убиті або смертельно поранені. Глядачі, що закладались за самнітів, здавалося, могли бути цілком упевнені у їхній перемозі. Семеро самнітів оточили трьох фракійців, останні ж, щільно ставши спиною один до одного, утворили трикутник і чинили лютий опір самнітам.