Весь цирк гудів оплесками, вигуками і зойками. Погляди усіх глядачів були прикуті до борців, ловили найменший рух, найменший жест. Луцій Сергій Катиліна, підхопившись, стояв поруч із Суллою. Він ледь дихав, не бачив нічого, крім цієї кривавої бійні, і не відриваючись дивився на меч Спартака, бо тримав парі за фракійців. Здавалося, нитка його власного життя була пов'язана із цим мечем.
Третій самніт, уражений Спартаком у сонну артерію, впав поруч зі своїми товаришами. Цієї ж миті і фракієць — остання і єдина підтримка Спартака, — простромлений трьома мечами, упав мертвий.
Цирком пронісся стугін юрби, подібний до ревіння звіра. Потім запала така тиша, що можна було ясно розчути важке, уривчасте дихання гладіаторів. Нервова напруга глядачів зросла до краю і навряд чи могла б бути сильнішою, нехай навіть од результату цієї сутички залежала доля Риму.
Боротьба тривала вже більше години. Спартак завдяки своїй незбагненній спритності й дивному мистецтву фехтування одержав тільки три легкі поранення, точніше — подряпини, але тепер він опинився один проти чотирьох сильних суперників. Хоча всі вони були поранені й стікали кров'ю, та все ж залишалися грізними ворогами, бо переважали кількістю.
Хай яким сильним і хоробрим був Спартак, однак після загибелі свого останнього товариша він зрозумів, що настала смертна година.
Раптом очі Спартака спалахнули — його осяяла рятівна думка: він вирішив скористатися стародавньою тактикою юраціїв проти Куріаціїв і кинувся бігти. Самніти — за ним.
Юрба гула, немов бджолиний рій.
Не пробігши й п'ятдесяти кроків, Спартак раптом розвернувся і кинувся на найближчого переслідувача. Устромив йому у груди кривий меч. Самніт похитнувся, махнув руками, ніби шукаючи підтримки, і впав, а у цей час Спартак, накинувся на другого ворога й відбиваючи щитом удари його меча, уклав його на місці під захоплені вигуки глядачів, бо тепер вже майже всі були на боці фракійця.
Щойно упав самніт, приспів його товариш — третій, увесь зранений. Спартак ударив його щитом по голові, не вважаючи за потрібне пускати у хід меч, імовірно, аби не вбивати його. Приголомшений ударом, самніт перевернувся і впав на арену. У цей час на допомогу йому поспішив останній, геть знесилений товариш. Спартак напав на нього й, намагаючись не ранити, кількома ударами обеззброїв супротивника, вибивши з його рук меча. Потім охопив його своїми міцними руками, повалив на землю й прошепотів йому на вухо:
— Не бійся, Кріксе, я сподіваюся врятувати тебе…
Він став однією ногою на груди Крікса, а коліном іншої на груди самніта, якого оглушив ударом щита. У цій позі він чекав на рішення народу.
Одностайні, довгі й громові оплески, немов гул від підземного поштовху, прокотилися по всьому цирку. Майже всі глядачі підняли вгору кулак, відігнувши великий палець — обом самнітам було дароване життя.
— Яка хоробра людина! — сказав, звертаючись до Сулли, Катиліна, по чолу якого градом котився піт. — Такому силачеві слід було народитися римлянином!
— Волю хороброму Спартаку! — лунало звідусіль.
Очі гладіатора заблищали незвичайним блиском. Він сполотнів й приклав руку до серця, ніби бажаючи вгамувати його скажені удари, викликані цими словами, цією надією.
— Волю, волю! — повторювали тисячі голосів.
— Воля! — прошепотів ледь чутно гладіатор. — Воля!.. О боги Олімпу, не допустіть, щоб це виявилося сном! — І вії його зволожилися слізьми.
— Ні, ні! Він утік з наших легіонів, — пролунав гучний голос. — Не можна давати волю дезертирові!
І тоді багато хто із глядачів, що програли парі через відвагу Спартака, закричали з ненавистю:
— Ні, ні! Він дезертир!
Обличчям фракійця пробігла судома. Він різко повернув голову в той бік, звідки пролунав звинувачувальний вигук. Але тисячі й тисячі голосів кричали:
— Волю, волю, волю Спартаку!..
Неможливо описати почуття гладіатора в ті хвилини, коли вирішувалося питання всього його життя. Тривога, болісне очікування відбилися на його блідому втомленому обличчі, у грі м'язів і блиску очей, які красномовно виказували боротьбу розпачу й надії. Ця людина, що півтори години боролася зі смертю й на жодну секунду не втрачала цілковитого контролю над собою… Людина, що боролася проти чотирьох і не втрачала надії на порятунок… Гладіатор, котрий убив дванадцять чи й чотирнадцять своїх товаришів по нещастю, не виказуючи свого хвилювання, раптом відчув, що в нього підкосилися ноги, і, щоб не впасти на арені цирку, він сперся на плече одного з лораріїв, які з'явилися забирати трупи.