— Прощавай, Ціцероне, — сказав, стискаючи йому руку, гарний і статний чоловік років п'ятдесятьох п'яти, нарум'янений і напахощений.
— Нехай захищає тебе Талія, майстерний Езопе, — відповів юнак, стискаючи руку великому акторові.
Підійшовши до дуже вродливого чоловіка років сорока, що сидів поруч із Іалерією, він також потис йому руку промовивши:
— Хай розвіваються над тобою всі дев'ять муз, неперевершений Квінте Росцій, найулюбленіший із моїх друзів.
Ціцерон відійшов повільно, з вишуканою ввічливістю пробираючись крізь юрбу, що заполонила всі проходи, й попрямував до того місця біля Тріумфальних воріт, де сиділи два племінники Марка Порція Катона Цензора.
— Невже, о великі боги, те, що розповідають про тебе, правда? — запитав із подивом Ціцерон юного Катона.
— Так, правда, — відповів, насупившись, хлопчик. — А хіба я не був правий?
— Ти був правий, о найхоробріший із юнаків, — тихо відповів Ціцерон, цілуючи Катона в чоло, — але, на жаль, не завжди можна вголос говорити правду, нерідко право повинне поступатися перед силою.
І обидва на секунду замовкли.
— Але як так сталося, що?.. — запитав Туллій Сарпедона, наставника обох юнаків.
— Через щоденні вбивства, що відбувалися за наказом Сулли, — увірвав його Сарпедон, — я повинен був раз на місяць бувати в диктатора з двома своїми вихованцями, аби Сулла, з його божевільною пристрастю до винищування, ставився до них прихильно, вважав їх у числі своїх друзів і щоб йому на думку не спало занести їх до проскрипційних списків. Сулла справді завжди приймав їх прихильно й відпускав із привітними словами. Якось, вийшовши від нього й перетинаючи Форум, ми почули несамовиті стогони, що лунали з-під склепіння Мамертинської в'язниці…
— І я запитав у Сарпедона, — перебив його Катон: — «Хто це кричить?» — «Це громадяни, яких убивають за наказом Сулли», — відповів він мені. «За що ж їх убивають?» — запитав я. «За те, що вони люблять волю й віддані їй».
— Тоді цей безумець, — сказав Сарпедон, у свою чергу перебиваючи Катона, — сказав мені дуже голосно, так, що, на жаль, чули всі довкола: «Чому ти не дав мені меча, адже кілька хвилин тому я міг убити лютого тирана моєї батьківщини?»
Перегодом Сарпедон додав:
— Тому що чутки про це дійшли до тебе…
— Багато хто чув про це, — відповів Ціцерон, — про мужність хлопчика розповідають із захопленням…
— А якщо, йому на лихо, це дійде до Сулли? — вигукнув у розпачі Сарпедон.
— Що мені до того? — презирливо вимовив, насупивши брови, Катон. — Усе, що я сказав, я можу повторити у присутності того, перед ким ви всі тріпочете. Хоча я ще дуже молодий, присягаюсь усіма богами Олімпу, мене він не змусить тремтіти!
Ціцерон і Сарпедон, вражені, перезирнулися, а хлопчик з наснагою вигукнув:
— Якби на мені була вже тога!
— Що ж тоді зробив би ти, безумцю? — запитав Ціцерон, але миттю додав: — Чи замовкнеш ти вже нарешті?!
— Я б викликав на суд Луція Корнелія Суллу й всенародно висунув йому обвинувачення…
— Замовкни, замовкни ж! — вигукнув Ціцерон. — Ти всіх нас хочеш занапастити! Я нерозумно оспівував подвиги Марія, я захищав на двох процесах моїх клієнтів[21], які не були прибічниками Сулли, і, ясна річ, не здобув цим прихильності колишнього диктатора. Невже ти хочеш, щоб через твої божевільні слова ми пішли за незліченними жертвами його люті? А якщо нас уб'ють, чи позбавимо ми Рим від похмурої могутності тирана? Адже страх кригою сковує у жилах римлян їхню древню кров, тим паче, Суллу справді супроводжують щастя й успіх — і він всесильний…
— Замість називатися Щасливим, ліпше йому іменуватися Справедливим, — відповів Катон уже пошепки, корячись наполегливим умовлянням Ціцерона, і, бурмочучи щось, він помалу заспокоївся.
У цей час андабати розважали народ фарсом — кривавим, похмурим фарсом, учасники якого, всі двадцять злощасних гладіаторів, повинні були розлучитися з життям.
Сулла вже наситився видовищем, він був зайнятий однією-єдиною думкою, що заволоділа ним. Він устав і попрямував туди, де сиділа Валерія, люб'язно вклонився, пестячи її довгим поглядом, якому щосили намагався додати ніжності, покірності, привітності, і запитав:
— Ти вільна, Валеріє?
— Кілька місяців тому мене покинув чоловік, але не з якої-небудь ганебної причини, навпаки…
— Я знаю, — відповів Сулла, на якого Валерія дивилася своїми чорними очима лагідно й закохано.
— А мене, — запитав колишній диктатор після хвилинної паузи, — мене ти полюбила б?
— Всією душею, — відповіла Валерія, опустивши долі очі, і чарівна усмішка відкрила її чуттєві уста.