— Я теж люблю тебе, Валеріє. Мені здається, ніколи ще я так не любив, — вимовив Сулла, і голос його тремтів од хвилювання.
Вони змовкли. Колишній диктатор Риму взяв руку красуні матрони й, палко поцілувавши її, додав:
— За місяць ти будеш моєю дружиною.
І у супроводі своїх друзів він залишив цирк.
РОЗДІЛ З
ТАВЕРНА ВЕНЕРИ ЛІБІТІНИ
На одній із найвіддаленіших вузьких і брудних вулиць Есквіліна, поблизу стародавньої міської стіни часів Сервія Туллія, була таверна, названа ім'ям Венери Лібітіни, яку ототожнювали з Прозерпіною — богинею мертвих, смерті й поховання. Імовірно, таверна так називалася через близьке розташування невеличкого цвинтаря для плебеїв — тут ховали слуг, рабів і найбідніших людей; лише вовки та шуліки справляли по них тризну. Над входом до таверни виднілася вивіска із зображенням Венери, більше подібної до огидної мегери, аніж до богині краси, — очевидно, її малював художник-нездара. Ліхтар, що погойдувався на вітрі, освітлював жалюгідну Венеру, але вона нітрохи не вигравала від того. Все ж цього вбогого освітлення було достатньо, аби привернути увагу перехожих до висохлої букової гілки, прикріпленої над входом до таверни.
Зайшовши крізь маленькі, низькі двері й спустившись по сяк-так покладених каменях, що правили за сходи, відвідувач потрапляв у закопчену вогку кімнату. Праворуч від входу, біля стіни, мерехтіло вогнище, де й готувалися в олов'яному посуді різні страви: традиційна кров'яна ковбаса й незмінні битки. Ніхто не побажав би дізнатися, з чого їх готували. А куховарила у таверні Лутація Одноока, господиня й розпорядниця цього закладу.
Поруч із вогнищем, у невеличкій відкритій ніші, стояли чотири теракотові статуетки, що зображували ларів — заступників домівки. На їхню честь палахкотіла лампада й лежали букетики квітів і вінки.
Біля вогнища стояв невеликий брудний столик і ослін, колись червоного кольору з позолотою. На ньому Лутація сиділа у вільні від обслуговування відвідувачів хвилини.
Уздовж стін, праворуч і ліворуч, були розставлені старі обідні столи, а навколо них — довгі неоковирні лавки й клишоногі ослінчики.
Зі стелі звисала бляшана лампада в чотири ґноти, що розсіювала пітьму у цьому підземеллі. Навпроти вхідних дверей були пробиті ще одні, що вели у другу кімнату, трохи затишнішу за першу. Якийсь не вельми сором'язливий художник задля забави розмалював у ній стіни сороміцькими малюнками. У кутку тьмянів світильник з одним ґнотом, що слабко освічував приміщення. В півмороці виднілися лише підлога і два ліжка.
Десятого листопада 675 року, поблизу першого смолоскипа у таверні Венери Лібітіни було особливо людно. Шум і гамір наповнювали не тільки халупу, а й весь провулок. Лутація Одноока зі своєю рабинею-ефіопкою метушилися, намагаючись задовольнити вимоги, що одночасно лунали звідусіль од зголоднілих відвідувачів.
Лутація Одноока, сорокап'ятилітня жінка, висока, кремезна й червонощока з сивиною у каштановому волоссі, колись була красунею. Та її обличчя понівечив шрам од скроні до носа, в якого був відрізаний край однієї ніздрі. Шрам проходив через витекле праве око, прикрите повікою. За це каліцтво Лутацію багато років називали «монокола», тобто одноока.
Історія цієї рани досить давня. Лутація була дружиною легіонера Руфіно, який понад рік хоробро боровся в Африці проти Югурти. Коли Гай Марій переміг цього царя й Руфіно разом із Марієм повернувся до Риму, Лутація була у розквіті краси й не у всьому корилася шлюбним традиціям, викладеним у Законах дванадцяти таблиць. Одного чудового дня чоловік приревнував її до м'ясника, що білував по сусідству свиней, вихопив меч і прикінчив його, потім ударом меча вбив у голову дружині, що необхідно дотримуватися зазначених законів. Пам'ять про це залишилася в неї навіки. Руфіно гадав, що вбив її. Боячись, що доведеться відповідати перед квесторами — не стільки за смерть дружини, скільки за вбивство м'ясника, — він поспіхом накивав п'ятами. Руфіно загинув під час бою під Акве Секстієм, де доблесний уродженець Арпіна, розбивши тевтонські орди, урятував Рим од найбільшої небезпеки.
Через багато місяців, отямившись від жахливої рани, Лутація зібрала всі свої заощадження, деякі подарунки — на ці кошти вона могла вмеблювати таверну. Скориставшись великодушністю Квінта Цецилія Метелла Нумідійського, вона отримала в дарунок цю жалюгідну халупу.
Попри своє спотворене обличчя, послужлива й весела Лутація ще цікавила деяких відвідувачів, які не раз через неї влаштовували бійки.