— Так, твоя правда, товар був гарний! Такі молодці — один кращий за іншого!
— Що й казати, товар був гарний, але двісті двадцять тисяч сестерціїв теж чималі гроші.
— Ще й які! Присягаюсь Юпітером Статором!
— Геркулесом присягаюсь! — вигукнув атлет. — Мені б ці грошики! Як же мені хочеться пізнати владу золота!
— Ти?.. А ми що ж? Ти думаєш, Тауривію, ми не зуміли б насолодитися, роздобувши двісті двадцять тисяч сестерціїв?
— Смітити грішми неважко, та не всяк уміє зібрати їх.
— Тільки не переконуйте мене, що Суллі непосильною працею дісталися його багатства!
— Він почав з того, що отримав спадщину від однієї жінки… з Нікополя…
— Вона вже була в літах, коли закохалася в нього. А він був тоді ще молодий і якщо не гарний, то, принаймні, не такий потворний, як тепер.
— Помираючи, вона заповіла йому всі свої скарби.
— А в молодості він був бідний. Я знав одного громадянина, у якого Сулла довго жив у будинку на хлібі, — сказав атлет, — він отримував три тисячі сестерціїв на рік.
— У війні з Мітрідатом, при облозі й узятті Афін Сулла зумів захопити левову частку здобичі. От тоді він і примножив свої статки. А потім настали часи проскрипцій, і за наказом Сулли було вбито сімнадцять консулів, шість преторів, шістдесят едилів і квесторів, триста сенаторів, тисяча шістсот вершників і сімдесят тисяч громадян. І як ви думаєте, куди пішло все їхнє майно? У скарбницю? А Суллі так-таки нічого й не перепало?
— Хотілося б мені отримати хоча б найменшу дещицю того, що йому дісталося в часи проскрипції!
— І все ж, — задумливо сказав Емілій Варин, схильний у цей вечір пофілософствувати, — нехай Сулла з бідняка перетворився на багатія, нехай він піднявся з невідомості й став диктатором Риму, тріумфатором, нехай йому спорудили золоту статую перед рострами з надписом: «Корнелій Сулла Щасливий, імператор», а все ж ця всемогутня людина страждає на невиліковну хворобу, яку не в змозі перемогти ні золото, ні науки.
Слова ці справили глибоке враження на весь набрід, що зібрався тут; і всі одноголосно вигукнули:
— Так, точно, точно!..
— Так йому й треба! — злостиво крикнув кульгавий легіонер, що боровся у військах Гая Марія в Африці й благоговів перед його пам'яттю. — Заслужив! Хай страждає. Він — скажений звір, чудовисько в людській подобі! Це далася взнаки пролита ним кров шести тисяч самнітів. Вони здалися Суллі за умови збереження їм життя, і всіх цих шість тисяч людей було вбито у цирку. Коли в них метали стріли, сенатори, що зібралися в курії Гостилія, зачувши несамовиті лементи нещасних, од страху посхоплювалися з місць, а Сулла преспокійно продовжував промову й лише холодно зауважив сенаторам, щоб ті слухали його уважно й не переймалися тим, що відбувається назовні: там провчають купку негідників.
— А різанина в Пренесті, де він, за винятком людини, пов'язаної з ним узами гостинності, за ніч перебив усе злощасне населення міста — дванадцять тисяч людей?
— Чи не він зруйнував і зрівняв із землею Сульмон, Сполетій, Інтерамну, Флоренцію — ці квітучі міста Італії, за те, що вони були прихильниками Марія й порушили вірність Суллі?
— Агов, хлопці, стуліть пельки! — крикнула Лутація. Вона сиділа на ослоні й викладала на пательню заячину. — Ви, здається мені, ганите диктатора Суллу Щасливого? Попереджаю, тримайте язика за зубами! Я не хочу, аби у моїй таверні паплюжили найбільшого громадянина Риму!
— От воно що! Виявляється, одноока — прихильниця Сулли! Ах ти, проклята! — вигукнув старий легіонер.
— Агов ти, Меттію, — закричав трунар Лувеній, — шануй нашу люб'язну Лутацію!
— Клянуся щитом Беллони, скоро ти замовкнеш! От ще новина! Якийсь трунар сміє наказувати африканському ветеранові!
Невідомо, чим би закінчилася ця нова перепалка, якби раптом з вулиці не почувся нестрункий хор жіночих голосів, що гидко фальшивили, але явно претендували на гарний спів.
— Це Евенія, — впізнав один з гостей.
— Це Луцилія.
— Це Діана.
Всі метнули погляди на двері, через які входили, горлаючи й пританцьовуючи, п'ять дівиць у надто короткому вбранні. Обличчя їх були нарум'янені, плечі оголені. На гучні вітання вони відповідали непристойностями.
Не зупинятимемося на подальшій сцені, лише зауважимо, з якою ретельністю Лутація та її рабиня накривали на стіл. Судячи з приготувань, вечеря мала бути розкішною.
— Кого це ти чекаєш сьогодні ввечері у своєму шинку для кого смажиш кішок, видаючи їх за зайців? — запитав жебрак Велленій.
— Чи не чекаєш, часом, на вечерю Марка Красса?
— Ні, вона чекає самого Помпея Великого!