Сміх і жарти тривали, як раптом у дверях таверни з'явилася величезна на зріст людина могутньої статури. Хоча волосся в чоловіка вже було з сивиною, він все ще був гарний собою.
— А, Требоній!
— Здраствуй, Требонію!
— Ласкаво просимо, Требонію! — почулося одночасно з різних кутів таверни.
Требоній був ланістою. Кілька років тому він закрив свою школу і жив на заощадження, зібрані від цього прибуткового ремесла. Але Требоній звик перебувати серед гладіаторів, тож був завсідником усіх дешевих трактирів і шинків Есквіліна й Субури.
Подейкували, він продавав свої послуги й патриціям: під час цивільних смут йому доручали наймати велику кількість гладіаторів. А ще казали, Требоній збирав полчища гладіаторів і з'являвся то на Форумі, то в коміціях, коли обговорювалося яке-небудь важливе питання й декому вигідно було настрахати суддів, а часом і затіяти бійку під час виборів суддів чи посадових осіб. Стверджували, що Требоній мав вигоду зі своїх зустрічей із гладіаторами.
Хай там як, Требоній був їхнім другом і заступником, і по закінченню сьогоднішнього видовища у цирку, дочекався Спартака біля входу, обійняв його, розцілував і, привітавши, запросив на вечерю в таверну Венери Лібітіни.
Требоній прийшов у таверну Лутації у супроводі Спартака й десятка інших гладіаторів.
Спартак усе ще був у тій пурпуровій туніці, в якій боровся в цирку. На плечах мав короткий плащ, які зазвичай носять солдати поверх збруї. Спартак отримав його у тимчасове користування від одного центуріона, друга Требонія.
Завсідники таверни зустріли гостей гучними вітаннями. Ті, хто побував цього дня у цирку, з гордістю показували іншим героя дня — мужнього Спартака.
— Хоробрий Спартаку, хочу познайомити тебе з прекрасною Евенією, найкрасивішою з усіх красунь, що відвідують цю таверну, — мовив старий гладіатор.
— Щаслива, що можу обійняти тебе, — додала Евенія, висока, струнка й приваблива брюнетка, і, не чекаючи відповіді, вона оповила обома руками шию Спартака й поцілувала його.
Фракієць постарався за усмішкою сховати неприємне відчуття від поведінки дівчини. Відвівши її руки і м'яко відстороняючи від себе Евенію, він сказав:
— Дякую тобі, дівчино… Зараз я волію підкріпити свої сили… мені цього дуже бракує…
— Сюди, сюди, хоробрий гладіаторе, — сказала Лутація, випереджаючи Спартака й Требонія і запрошуючи їх в іншу кімнату, — тут для вас приготовлена вечеря. Ідіть, ідіть, — додала вона, — твоя Лутація, Требонію, подбала про тебе. Почастую тебе чудовою печенею: такого зайця не подадуть до столу навіть у Марка Красса!
— Що ж, скуштуємо, оцінимо твої страви, крутійко! — відповідав Требоній, легенько поплескуючи Лутацію по плечу. — А поки що подай нам амфору старого велітернського. Тільки гляди, старого!
— Всемилостиві боги! — вигукнула Лутація. — Подумати лишень!.. П'ятнадцятирічної витримки! Це вино зберігається від часів консульства Гая Целія Кальда й Луція Доміція Агенобарба!
Поки Лутація розважала гостей, її рабиня, ефіопка Азур, принесла амфору. Вона зняла печатку, яку гості заходилися розглядати, передаючи її один одному, і налила частину вина у високу посудину з товстого скла, до половини наповнену водою, а залишок вина перелила з амфори в меншу посудину, призначену для нерозведеного вина. Обидві посудини Азур поставила на стіл, а Лутація перед кожним із гостей поставила чаші. Між посудинами вона помістила ківш, яким наливали в чаші чисте або розведене вино.
Незабаром гладіатори змогли оцінити мистецтво Лутації, її печеню із зайця, а також вирішити, скільки років вину. Якщо велітернське й не цілком відповідало даті, зазначеній на амфорі, коли її запечатували, все ж його визнали досить непоганим.
Вечеря вдалася на славу, вина було вдосталь, гладіатори веселилися від душі. Усе сприяло дружній бесіді й незабаром справді стало дуже галасливо.
Один тільки Спартак, якого обсипали захопленими похвалами, не розділяв загальних веселощів, не жартував, їв ніби знехотя, — може, він усе ще був під владою пережитого за цей день і не встиг отямитися від приголомшливого усвідомлення несподівано отриманої волі. Здавалося, над його головою нависли хмари суму й туги, — й ані гострим жартом, ані лагідним словом співтрапезники не могли розігнати його смуток.
— Присягаюсь Геркулесом… милий Спартаку, я не розумію тебе!.. — звернувся до нього Требоній і хотів було налити велітернського у чашу Спартака, але помітив, на превеликий подив, що вона повна. — Що з тобою? Чому ти не п'єш?
— Чому ти такий смутний? — запитав один із гостей.