— Клянуся Юноною, матір'ю богів! — вигукнув інший гладіатор, судячи з вимови — самніт. — Можна подумати, що ми зібралися не на товариську гулянку, а на поминальну тризну. І ти, Спартаку, начебто святкуєш не свою волю, а оплакуєш смерть своєї матері!
— Матері! — голосно повторив Спартак, немов вражений цими словами.
А через те, що він засмутився ще більше, ланіста Требоній встав і, піднявши свою чашу, вигукнув:
— Пропоную випити за волю!
— За волю! — дружно підтримали гладіатори. І в них заблищали очі після слова «воля». Усі встали й високо підняли свої чаші.
— Ти щасливий, Спартаку, що домігся волі за життя, — з гіркотою сказав білявий молодий гладіатор, — а до нас вона прийде тільки разом зі смертю!
Від вигуку «воля» обличчя Спартака засяяло. Він високо підняв свою чашу й звучно вигукнув:
— Хай живе воля!
Але сумні слова молодого гладіатора так схвилювали його, що він не міг допити чашу — вино не йшло йому в горло, і Спартак скорботно опустив голову. Він поставив чашу й сів, поринувши у глибокі роздуми. Запала тиша, очі десяти гладіаторів були спрямовані на щасливця, що отримав волю, в них світилася заздрість і радість, веселощі й сум.
Раптом Спартак перервав мовчанку. Задумливо спрямувавши нерухомий погляд на стіл, повільно карбуючи слова, він вимовив уголос рядки знайомої усім пісні. Її зазвичай співали гладіатори в години фехтування у школі Акціана:
— Наша пісня! — шепотіли здивовано й радісно деякі з гладіаторів.
Очі Спартака засяяли від щастя, але миттю, ніби бажаючи сховати свою радість, причину якої не міг усвідомити собі Требоній, Спартак знову спохмурнів. Він запитав своїх співтрапезників:
— З якої ви школи гладіаторів?
— Ланісти Юлія Рабеція.
Спартак узяв свою чашу і мовив, повернувшись до виходу:
— Світла!
Гладіатори перезирнулися, а молодий білявий самніт промовив, ніби подумки продовжуючи перервану розмову:
— І волі!.. Ти на неї заслужив, хоробрий Спартаку!
І тут Спартак обмінявся з ним швидким промовистим поглядом — вони зрозуміли один одного.
Саме у ту мить, коли юний гладіатор вимовляв ці слова, пролунав гучний голос людини, що з'явилася у дверях:
— Ти заслужив на волю, непереможний Спартаку!
Усі повернули голови й побачили на порозі могутню фігуру. Це був Луцій Сергій Катиліна. Після слова «воля» Спартак і всі гладіатори, за винятком Требонія, зупинили на Катиліні запитальний погляд.
— Катиліна! — вигукнув Требоній. Він сидів спиною до дверей і не відразу помітив, хто увійшов.
Він поспішив назустріч Катиліні, шанобливо вклонився йому й, за звичаєм, підніс на знак вітання руку до губ і сказав:
— Привіт тобі, славний Катиліно!.. Якій добрій богині, нашій покровительці, зобов'язані ми честю бачити тебе серед нас у цей час і у такому місці?
— Я шукав тебе, Требонію, — відповів Катиліна, — а також і тебе, — додав він, повернувшись до Спартака.
Зачувши ім'я Катиліни, відомого на весь Рим своєю жорстокістю, убивствами, силою й відвагою, гладіатори перезирнулися. Деякі, слід зауважити, злякалися й сполотніли. Навіть сам Спартак, у грудях якого билося безстрашне серце, мимоволі здригнувся, почувши голос грізного патриція. Насупивши чоло, він пильно дивився на Катиліну.
— Мене? — запитав здивований Спартак.
— Так, саме тебе, — спокійно відповів Катиліна, сівши на лаву, що йому підсунули, і зробив знак, запрошуючи всіх сідати. — Я не думав зустріти тебе тут, навіть і не сподівався на це, але я був майже певен, що застану тут Требонія і він скаже мені, де знайти хороброго Спартака.
Спартак зі ще більшим здивуванням дивився на Катиліну.
— Тобі дали волю, і ти гідний її. Але в тебе немає грошей. Завдяки твоїй хоробрості я виграв більше десяти тисяч сестерціїв, тримаючи парі із Гнеєм Корнелієм Долабеллою. Я шукав тебе, аби вручити тобі частину виграшу. Вона твоя: якщо я ризикував грішми, то ти упродовж двох годин ризикував своїм життям.
Серед присутніх пробіг шепіт схвалення й симпатії до цього аристократа, що виказав честь зустрітися з гладіаторами, яких усі зневажали, а він захоплюється їхніми подвигами й допомагає їм у їхніх бідах.
Спартак не відчував довіри до Катиліни, проте був зворушений участю, виявленою до нього настільки поважною особою. Він не звик до такого ставлення до себе.