— Дякую тобі, о шляхетний Катиліно, за твій намір! — відповів він. — Однак я не можу, не маю права прийняти твій дарунок. Я викладатиму прийоми боротьби, гімнастику й фехтування у школі мого колишнього хазяїна й, сподіваюся, проживу своєю працею.
Катиліна спробував відвернути увагу Требонія, який сидів поруч із ним. і, простягнувши йому свою чашу, наказав розвести велітернське водою, а сам тим часом нахилився до Спартака й ледь чутно квапливо прошепотів:
— Я також терплю утиск олігархів, адже я теж раб цього мерзенного, розбещеного римського суспільства, я теж гладіатор серед цих патриціїв, я теж мрію про волю… і знаю все…
Спартак, здригнувшись, відкинув голову й подивився на нього зі здивуванням, а Катиліна провадив далі:
— Так, я знаю все… і я з вами… буду з вами… — А потім, піднявшись зі свого місця, він вимовив гучно, щоб всі його почули: — Тож заради цього не відмовляйся прийняти гаманець із двома тисячами сестерціїв у гарних новеньких ауреях. — і, простягнувши Спартаку вишуканий маленький гаманець, Катиліна додав: — Повторюю, це зовсім не подарунок, ти заробив ці гроші, вони твої. Це твоя частка в нашому сьогоднішньому виграші.
Всі присутні обсипали Катиліну шанобливими похвалами, захоплюючись його щедрістю, а він узяв у свою руку праву руку Спартака. Під час рукостискання гладіатор стрепенувся.
— Тепер ти віриш, що я знаю все? — запитав його ледь чутно Катиліна.
Спартак був приголомшений, він ніяк не міг зрозуміти, звідки патрицієві відомі деякі таємні знаки й слова, — але було зрозуміло, що Катиліна справді їх знає.
Тому він відповів Луцію Сергію рукостисканням і, сховавши гаманець на грудях під тунікою, сказав:
— Зараз я занадто схвильований і здивований твоїм учинком, шляхетний Катиліно, і не можу як слід виказати своєї вдячності. Завтра вранці, якщо дозволиш, я з'явлюся до тебе.
Вимовляючи кожне слово повільно й чітко, він гостро глянув на патриція. У відповідь Катиліна схилив голову на знак розуміння й сказав:
— У моєму домі, Спартаку, ти завжди бажаний гість. А тепер, — додав він, швидко повернувшись до Требонія й інших гладіаторів, — вип'ємо чашу фалернського, якщо воно водиться в такій дірі.
— Якщо вже моя таверна, — люб'язно сказала Лутація Одноока, що стояла за Катиліною, — удостоїлася честі прийняти у своїх убогих стінах такого поважного гостя, такого прославленого патриція, як ти, Катиліно, то, певно, самі боги-провидці допомогли мені: у льосі бідної Лутації Одноокої зберігається маленька амфора фалернського, гідна трапези самого Юпітера.
І, вклонившись Луцію Сергію, вона пішла по вино.
— А тепер вислухай мене, Требонію, — звернувся Катиліна до колишнього ланісти.
— Слухаю тебе уважно.
Гладіатори дивилися на Катиліну й зрідка пошепки обмінювалися схвальними зауваженнями з приводу його фізичної сили, могутніх рук з набряклими вузлуватими м'язами, а він тим часом тихо вів бесіду із Требонієм.
— Я чув, — мовив Требоній. — Це міняйло Езефор, у якого крамниця на розі Священної й Нової вулиці…
— Саме так. Ти сходи туди й, ніби через бажання зробити Езефору послугу, натякни, що йому загрожує небезпека, якщо він не відмовиться від свого наміру викликати мене до претора для негайної сплати п'ятисот тисяч сестерціїв, які я йому винен.
— Зрозумів, зрозумів.
— Скажи йому, що, зустрічаючись із гладіаторами, ти чув, як вони перешіптувалися між собою про те, що багато кого з молодих патриціїв, пов'язаних зі мною дружбою і вдячних мені за щедрі дарунки й за пільги, завербували, — зрозуміло, таємно від мене, — цілий маніпул гладіаторів. І збираються зіграти з ним поганий жарт…
— Я все зрозумів, Катиліно, не сумнівайся. Виконаю твоє доручення якнайкраще.
Тим часом Лутація поставила на стіл фалернське вино. Його розлили по чашах і зауважили, що воно таки непогане, та все ж недостатньо витримане.
— Як тобі смакує вино, о славетний Катиліно? — запитала Лутація.
— Гарне вино.
— Воно зберігається із часів консульства Луція Марція Філіпа й Секста Юлія Цезаря.
— Усього лише дванадцять років! — вигукнув Катиліна. Зачувши імена цих консулів, він поринув у глибоку задуму. Пильно дивлячись широко відкритими очима на стіл, він машинально крутив у руці олов'яну виделку. На якийсь час довкола запанувала тиша, Катиліна також мовчав.
Судячи з того, як раптово спалахнули вогнем його очі, затремтіли руки, судома пробігала по обличчю й здулася жила на чолі, в душі Катиліни, очевидно, відбувалася боротьба почуттів, і якісь похмурі думки роїлися в його мозку. Чоловік прямий і відкритий, він залишався таким і в хвилини прояву своєї жорстокості. Він не хотів, та й не міг сховати бурю, що розходилася у його грудях, і вона, як у дзеркалі, відбивалася на його виразному обличчі.