В цій битві, що тривала понад годину, Спартак, завдяки своїй неймовірній спритності і вмінню фехтувати, дістав лише три легенькі рани. Тепер він лишився один проти чотирьох сильних противників, хоч і поранених, стікаючих кров'ю, але все ж страшних саме тим, що їх було четверо.
Хоч який сильний і хоробрий був Спартак, але, побачивши, що впав останній його товариш, подумав, що й сам загине.
Раптом його очі спалахнули: у нього майнула думка — вдатися до старовинної тактики Гораціїв проти Куріаціїв.
І він кинувся тікати. Самніти почали його переслідувати.
По юрбі глядачів пробіг грізний осудливий гомін. Та Спартак, не пробігши й п'ятдесяти кроків, раптом обернувся, напав на переднього самніта і всадив йому в груди закривавлений меч. Самніт похитнувся, змахнув руками, хапаючи повітря, і впав, а Спартак тим часом кинувся на другого, відбив щитом удар меча і поклав його на місці під захоплений рев публіки, що тепер майже вся була уже на боці фракійця.
В цей час до Спартака наблизився третій самніт, увесь укритий ранами. Спартак вдарив його щитом по голові, не вважаючи за потрібне піднімати на нього меч і, видно, не бажаючи його вбивати. Приголомшений ударом, самніт двічі крутнувся на місці і впав. Тим часом останній з його товаришів, зовсім знесилений, поспішив йому на допомогу. Спартак енергійно напав на нього, та, не бажаючи його смерті, обеззброїв кількома змахами меча. Потім обхопив самніта могутніми руками, притис до себе і повалив додолу, шепнувши йому на вухо:
— Не бійся, Кріксе, сподіваюсь тебе врятувати.
Потім Спартак поставив одну ногу на груди Крікса, а коліном другої сперся на груди того, що лежав приголомшений ударом його щита, і так чекав вироку народу.
Грім одностайної довгої овації, мов підземний гуркіт, прокотився цирком; майже всі глядачі підняли догори вказівний і середній пальці, і життя обох самнітів було врятовано.
— Яка сильна людина! — звернувся до Сулли Катіліна. По його чолу стікали великі краплини поту. — Яка сильна! Спартакові слід було б народитися римлянином!
А тим часом сотні голосів вигукували:
— Свободу хороброму Спартакові!
Очі гладіатора заблищали незвичайним світлом, його обличчя стало ще блідішим, а рука притислася до грудей, ніби тамуючи збуджене цими словами шалене калатання серця.
— Свободу, свободу! — повторювали тисячі голосів.
— Свобода! — задихаючись прошепотів гладіатор. — Свобода!.. О олімпійські боги, не допустіть, щоб це було сном! — 1 він відчув, що його очі наповнилися слізьми.
— Він дезертирував з наших легіонів! — крикнув хтось гучним голосом. — Не слід давати волю зрадникові!
І багато інших, що через мужність Спартака програли свої грошові заклади, люто репетували:
— Ні, ні!.. Не треба!.. Він зрадник!!
Обличчя фракійця пересмикнулося. Він різко обернувся туди, звідки почув перший осудливий вигук, і поглядом, повним зненависті, шукав того, хто його обвинуватив у зраді.
А тим часом тисячі голосів гриміли:
— Свободу!.. Свободу!.. Свободу Спартакові!
Неможливо передати почуття безталанного гладіатора у ці хвилини, коли вирішувалося питання, важливіше для нього за саме життя. Страшенна тривога відбилася на його обличчі. Мимовільне сіпання м'язів і блиск очей ясно свідчили про внутрішню боротьбу між відчаєм і надією. І ця людина, яка без тіні остраху півтори години змагалася зі смертю і лишилася вже без надії на порятунок — одна проти чотирьох супротивників, ця людина, яка твердою рукою вбила дванадцять чи п'ятнадцять своїх товаришів по нещастю — ця людина тепер відчула, як підламуються у неї коліна. І щоб не впасти непритомним серед цирку, Спартак обіперся на плече одного з лораріїв, що прийшли забирати трупи.
— Свободу!.. Свободу!.. — кричав натовп.
— Він справді заслужив її, — прошепотів Катіліна Суллі на вухо.
— І він буде її гідний! — крикнула Валерія, на яку цієї миті закохано позирав Сулла.
— Ну що ж, — промовив диктатор, запитливо дивлячись в очі Валерії, які ніжно, любовно й жалібно благали милосердя гладіаторові. — Що ж… хай буде так!
Сулла хитнув головою на знак згоди. Під грім оплесків Спартак став вільним.
— Ти вільний, — сказав Спартакові лорарій. — Сулла дарував тобі волю.
Спартак нічого не відповів, навіть не поворухнувся. Заплющив очі, не наважувався глянути навколо, боячись, щоб не розвіялася мрія, в здійснення якої він ще не міг повірити.