Увійшовши в низькі двері по кількох каменюках, що були покладені так-сяк одна на одну і правили за сходи, відвідувач потрапляв до чорної від кіптяви вогкої кімнати.
Праворуч біля стіни палав у коминку вогонь, на якому готувалися в особливому олов'яному посуді різні страви, серед них — неодмінна ковбаса з свинячої крові і такі котлети, що ніхто не захотів би знати, з чого їх ліпили. Готувала ці страви Лутація Одноока — господиня й управителька цього вбогого, брудного закладу.
Попід стінами були розставлені кілька старих столів, біля них — довгі, незграбні ослони і кривоногі стільці.
Двері в стіні проти входу вели до другої кімнати, меншої і не такої брудної.
В час першої зорі (приблизно о першій годині ночі) того ж дня, 10 листопада 675 року, в таверні Венери Лібітіни було повно завсідників. їхня галаслива балаканина сповнювала гамором не тільки саму халупу, а і всю вуличку.
Лутація Одноока разом з своєю рабинею — чорною мов сажа ефіопкою — металася на всі боки, щоб задовольнити численні вимоги зголоднілих гостей.
Відвідувачі таверни Венери Лібітіни належали до найнижчого і найжалюгіднішого люду, яким кишіли вулиці Рима. Це були могильники, майстри похоронних справ, циркові атлети, гладіатори, фіглярі і блазні найнижчого гатунку, удавані каліки, жебраки.
Лутація не була надто вибагливою і розуміла, що її таверну не могли відвідувати заможні громадяни, вершник» і патриції. Крім того, маючи добре серце, вона вважала, що з волі Юпітера сонячне проміння сяяло не лише для багатих, а й для бідних, і якщо для багатих існували винні погреби, цукерні, ресторани, готелі, то бідні мали право на таверни. Лутація переконалася також, що квадранти і сестерції бідняка чи пройдисвіта нічим не відрізнялись од таких самих монет статечного громадянина і гоноровитого патриція.
— Даси ти нам, нарешті, в ім'я рогів Вакха Діоніса, ці прокляті котлети? — крикнув громовим голосом старий гладіатор, обличчя і груди якого були вкриті шрамами.
— Б'юсь об заклад на сестерцію!.. Для цих пекельних котлет Лувеній приволік їй з Есквілінського поля шмат здохлятини! — вигукнув жебрак, який сидів біля старого гладіатора.
Гучний регіт присутніх відповів на цей брутальний жарт жебрака, який симулював неіснуючу хворобу. Лувеній, присадкуватий могильник з тупим обличчям у багряних бородавках, сердито насупився і хрипко крикнув:
— Присягаюсь, як порядний могильник, що в котлету для цієї огидної тварюки Велленія (так звали жебрака) слід утовкмачити кавалок бичатини, який він прив'язує нитками до грудей, щоб розчулити занадто вразливих громадян.
Пролунав новий вибух реготу.
— Якби Юпітер не був такий ледачий і не спав так міцно, йому не завадило б витратити одну з блискавиць, щоб спалити могильника Лувенія — оце смердюче бездонне барило.
— Присягаюсь чорним скіпетром Плутона, я кулаками посаджу на твоїй поганій пиці таку болячку, що ти з повним правом благатимеш у людей співчуття! — крикнув могильник і розлютований скочив з лави.
— Ану лишень підійди, йолопе! — гаркнув жебрак і теж схопився, стискуючи кулаки. — Підійди! Присягаюсь крилами Меркурія, я спроваджу тебе до Харона! Та ще й увіпхну межи твої вовчі ікла монету за перевіз!
— Ану, вгамуйтесь, ви, старі одоробла! — гримнув Гай Таурівій, величезного зросту цирковий атлет, захоплений грою в кості. — Угамуйтеся, бо, присягаюсь богами — покровителями Риму, схоплю обох і так трісну один об одного, що зітру на мотлох!
На щастя, цієї миті Лутація Одноока і Азур, її рабиня-ефіопка, поставили на столи два величезні блюда, повні паруючих котлет. Обидві супротивні компанії з несамовитою пожадливістю накинулися на страву.
Водночас за іншими столами під стукіт костей і брутальні лайки йшли розмови на найулюбленішу тему дня — про змагання гладіаторів у цирку.
Вільні громадяни, які мали щастя відвідувати цирк, розповідали про них чудеса тим, які, будучи рабами, не мали права туди ходити.
Усі до небес вихваляли мужність і силу Спартака.
— Якби він народився римлянином, то в нього було б усе необхідне, щоб стати героєм, — тоном зверхності сказав атлет Гай Таурівій, римлянин за походженням.
— Шкода, що він — варвар! — зневажливо кинув Емілій Варін, юнак, який уже в двадцять років мав на своєму вродливому обличчі зрадливі зморшки передчасної старості.
— Та й поталанило ж цьому Спартакові! — сказав старий, кульгавий, з широким шрамом на лобі ветеран африканського легіону.
— Дезертир, а дістав волю!.. І трапляються ж такі дивовижні події! Га? Не інакше, Сулла був тієї хвилини у добрячому настрої, коли так розщедрився.