— Не можу я, о славний Сулло, — відповів Катіліна, — оцінювати людей і розглядати справи з висоти твоєї могутності. Я лише знаю і почуваю, що народився для того, щоб любити свободу і ненавидіти тиранію, навіть прикриту великодушністю або лицемірним побажанням щастя батьківщині. Навіть у часи внутрішніх заколотів і громадських чвар це благо було б міцнішим під владою всіх, аніж при деспотизмі одного. Не буду оцінювати твої вчинки, але одверто заявляю, що як раніше, так і тепер осуджую твою диктатуру. Я вірю і хотів би вірити, що в Римі є ще досить громадян, готових на все, аби не підпасти знову під тиранію одного, коли до того ж він не зватиметься Луцій Корнелій Сулла і його чоло не буде увінчане славою переможця у сотнях битв.
— То чому ж тоді ви не кличете мене на суд цього вільного народу? — спокійно, але глузливо спитав Сулла. — Я сам зрікся диктатури; чому ж мене не звинувачують і не питають звіту за мої діла?
— А щоб не викликати знову усобиць і різанини, що десять років роздирали Рим… Та не будемо про це говорити, бо я не маю наміру тебе обвинувачувати. Ти міг багато в чому помилятись, але ж ти вчинив стільки славних подвигів… Лише згадки про них день і ніч хвилюють мою душу, бо і вона, подібно до твоєї, жадає слави й могутності. Але скажи, чи не здається тобі, що в жилах нашого народу ще тече кров великих і волелюбних предків? Чи пам'ятаєш ти той день, коли кілька місяців тому в курії, перед Сенатом, ти добровільно зрікся диктаторської влади і, відпустивши лікторів та охоронців, ішов з своїми друзями додому?.. Згадай того юного громадянина, який картав тебе за те, що ти позбавив Рим свободи, призвів до різанини і грабунків, сам став його тираном. Погодься, о Сулло, що для такого вчинку треба бути людиною неабиякого гарту, бо ж за одним твоїм знаком юнак міг би вмить розпрощатися з життям. Ти повівся великодушно, — це я кажу без лестощів, бо Катіліна нікому не лестить, навіть всемогутньому, великому Юпітерові, — ти був великодушним і нічого йому не заподіяв. Але ти мусиш погодитися зі мною, що коли навіть серед безвісних плебеїв зустрічається юнак, здатний на такий вчинок, — шкода, не знаю його імені, — то ще можна вірити в безпеку батьківщини і республіки!
— Так, то був сміливий вчинок, і заради сміливості юнака я не хотів мстити йому за образу. Тому я й стерпів усі його прокльони і лайки, бо я завжди любив сміливість і сміливців. А чи знаєш ти, Катіліно, до якого наслідку привели вчинок і слова того юнака?
— До якого? — спитав Катіліна, зацікавлено й допитливо зазираючи щасливому диктаторові в очі, що в цю мить ніби затуманилися.
— Віднині, — промовив Сулла, — той, кому пощастить захопити владу в республіці, вже не захоче від не! відмовитись.
Катіліна схилив голову в хвилинній задумі, а потім, ніби перемігши себе, жваво заперечив:
— Та чи знайдеться ще хто-небудь, здатний і охочий до захоплення влади?
— Ну, гаразд, — іронічно посміхаючись, відказав Сулла, — досить… Ось юрби рабів, — показав він на переповнений людьми амфітеатр. — Знайдуться і володарі!
Ця розмова відбувалася під безустанні^ оплески натовпу, захопленого кривавим боєм між лаквеаторами і секуторами, що дуже швидко закінчився загибеллю семи лаквеаторів і п'яти секуторів. Шестеро гладіаторів, які лишилися живими, повернулися до темниць поранені, понівечені, а натовп шалено аплодував, жартував, вигукував гострі дотепи, обговорював бій.
Поки лорарії виволікали з арени трупи гладіаторів і засипали піском криваві сліди бою, Валерія, яка сиділа недалеко від Сулли і час од часу поглядала на нього, підвелася, підійшла ззаду і висмикнула нитку з хламиди диктатора. Здивований Сулла обернувся і зиркнув на неї палаючими звіриними очима. А вона злегка доторкнулась до нього і з солодкою усмішкою промовила:
— Не зрозумій мене погано, диктаторе. Я взяла цю нитку, щоб мати і свою частку в твоїй щасливій долі!
Шанобливо вклонившись і приклавши, за звичаєм, руку до уст, вона пішла на своє місце. Приємно вражений цими улесливими словами, диктатор відповів чемним поклоном і провів її довгим поглядом, якому постарався надати люб'язного виразу.
— Хто вона? — спитав Сулла, обернувшись до сусідів.
— Валерія, дочка Мессали, — відповів Гней Корнелій Долабелла.
— А! Сестра Квінта Гортензія?
— Так, так, — ствердив Долабелла.
І Сулла знову повернувся до Валерії, яка дивилася на нього закоханими очима.
В цей час Гортензій підвівся з свого місця і перейшов до Марка Красса, найбагатшого патриція, відомого своєю скупістю і честолюбством. Ці дві настільки протилежні одна одній пристрасті чудово уживалися в цій видатній людині.