Переконання, що через переляк кров ущерть насичується адреналіном й людина не відчуває болю, у кращому випадку надто загальне. Харрі завив, коли ікла міцного гнучкого собаки уп’ялися йому у праву литку, прокусивши її до окістя. Паркан двигтів, вага тягнула обидвох донизу, але Харрі відчайдушно висів на паркані, не випускаючи сітку з рук. За інших обставин було б уже по всьому. Будь-який інший пес з такою вагою, як дорослий метцнер, вже б послабив захват. Але у чорного метцнера зуби та м’язи щелепи розраховані на те, щоб кришити кістки, адже недарма у народі кажуть, що цей пес є родичем плямистої гієни, пожирачки кісток. Тому пес і надалі висів у нього на нозі, уп’явшись у неї двома верхніми іклами й одним нижнім, яке стабілізувало захват. Друге нижнє ікло він зламав тримісячним об сталевий протез.
Харрі спромігся задерти лівий лікоть на верхній край паркану й спробував підтягтися разом із собакою. Але у того одна лапа застрягла у сітці. Правою рукою Харрі намагався намацати кишеню, намацав, рука знайшла ґумове руків’я ліхтаря. Зиркнувши униз, він уперше побачив пса. Тьмяний блиск чорних очей на чорній морді. Харрі замахнувся, ліхтар сильно вдарив просто межи вуха, аж затріщало все. Знову замахнувся, знов ударив, поцілив у чуттєвий ніс. Бив ще й ще, намагався поцілити в очі, які ні разу не кліпнули. Потому ліхтар вислизнув з руки, впавши на землю. Собака захвату не послаблював. Харрі з останніх сил чіплявся за сітку. Він не хотів міркувати про те, що може трапитись далі, але відігнати ці думки не вдавалося.
– Рятуйте!
Розпачливий крик потонув у гудінні вітру, що налетів знову. Він вхопився за сітку другою рукою і раптом розреготався. Неможливо, щоб усе отак скінчилося! Що його знайдуть на контейнерному складі загризеним вартовим псом! Він зібрався на силі. Гострі краї сітки впивалися під пахви, пальці заніміли. Ще кілька миттєвостей – і він не втримається. Якби ж він мав зброю. Хоч би пляшка замість кишенькової фляжки, він би розбив її, використавши для захисту.
Фляжка!
З останніх сил Харрі запустив руку у внутрішню кишеню й добув звідти флягу. Сунув горлечко у рот, схолив зубами й повернув. Кришка знялася, бренді хлюпнуло у рот. Тілом рвучко пройшов мороз. Боже! Він притулився обличчям до сітки, через силу заплющився, й вогні «Плаза» та «Опери» вдалині обернулися на дві риски у мороці. Правою рукою він нахилив фляжку так, щоб вона була просто над червоною собачою пащею. Виплюнувши з рота кришку й бренді, пробурмотів: «За твоє здоров’я!» А тоді перехилив фляжку. Дві безмежні секунди спантеличені собачі очі дивилися на Харрі, поки коричнева рідина, булькаючи, лилася у пащу. Й щелепи розтулились. Харрі почув, як собака гупнувся на голий асфальт. Потім почулося хрипіння й тихе скигління, кігті зашкрябали на асфальті, й пес зник у мороці.
Харрі підібгав ноги, переліз через паркан. Закотивши штанину, навіть без ліхтарного світла второпав, що сьогодні треба йти у травмопункт. Подивитися «Все про Єву» не випадає.
Поклавши голову на коліна Теа, заплющившись, Юн слухав тихе белькотання телевізора. Показували один з її улюблених серіалів «Король Бронкса». Чи то Квінза?[2]
– Чи ти спитав у брата, чергуватиме він на Егерторг? – спитала Теа.
Вона затулила йому рукою очі. Він чув солодкуваті пахощі її шкіри, вона щойно вколола собі інсулін.
– Що ти маєш на увазі? – перепитав він.
Прибравши руку, вона недовірливо глянула на нього.
Юн засміявся:
– Не переймайся, я вже давно-давно поговорив з ним. Він згодний.
Теа розпачливо зітхнула. Юн, взявши її руку, знов поклав її собі на очі.
– Тільки я не казав йому, що це буде твій день народження, бо тоді б він, напевне, не погодився.
– Чому?
– Він божеволіє від тебе, ти ж знаєш сама.
– Це твоя така думка.
– А ти недолюблюєш його.
– Неправда!
– Чому ж ти завжди напружуєшся, коли я згадую його ім’я?
Вона голосно засміялася. Мабуть, через щось у Бронксі. Чи то у Квінзі.
– Чи ти замовив столик у ресторані? – спитала вона.
– Замовив.
Усміхаючись, вона стиснула його руку. А тоді насупилась:
– Я міркувала. А що як нас хтось побачить?
– З Армії? Навіть мови бути не може.
– А втім, якщо побачать?
Юн змовчав.
– Може, вже час розповісти про нас?
– Не знаю. Чи не краще не поспішати? Допоки не переконаємось…