– А ти ще не переконався, Юне?
Відсунувши її руку, він здивовано глянув на жінку:
– Послухай-но, адже ж ти чудово знаєш, що я кохаю тебе більше всього на світі. Річ не в тім.
– А у чому ж?
– Ти не знаєш, який Роберт, Теа.
Вона криво усміхнулась:
– Я знаю його з дитинства, Юне.
Він відвернувся.
– От тільки одного не знаєш. Гадки не маєш, який він, коли лютий. Геть інша людина, він у батька пішов. Він може бути небезпечним, Теа.
Вона прихилила голову до стіни й мовчки дивилася перед собою.
– Пропоную не поспішати. – Юн потер руки. – Адже треба не скидати з рахунків і твого брата.
– Рікарда?
– Що скаже він, дізнавшись, що його кровна сестра заручилася саме зі мною й саме зараз?
– Ось у тебе що на думці. Через те, що ви суперники й обидва є претендентами на посаду управляючого?
– Ти ж чудово знаєш, що для Керівної ради конче важливим є те, щоб офіцери на керівних посадах мали гідного наступника. Цілком зрозуміло, що для мене тактично дуже грамотно оголосити про одруження з Теа Нільсен, дочкою Франка Нільсена, правої руки командувача. Але чи правильно це з етичного боку?
Теа прикусила верхню губу:
– А чому власне вам з Рікардом так важить ця посада?
Юн знизав плечима.
– Армія заплатила нам обом за навчання в Офіцерському училищі, а потім за чотири роки вивчення економіки у Комерційному інституті. Рікард, певно, міркує так само, як і я: ми мусимо висунути свої кандидатури, коли в Армії є посада, яка відповідає нашій кваліфікації.
– Може, жоден з вас її не отримає? Тато каже, що в Армії ще не було управляючого, молодшого за тридцять п’ять.
– Знаю. – Юн зітхнув. – Нікому не кажи, але мені буде легше, коли посаду обійме Рікард.
– Легше? Але ж ти більш як рік відповідав за все майно Армії, яке винаймалося в Осло.
– Саме так. Але ж головний управляючий відповідає за всю Норвегію, Ісландію та Фарери. Чи знаєш ти, що лише у самій Норвегії Армія має двісті п’ятдесят ділянок землі з трьома сотнями будівель? – Юн легко ляснув себе по череву й зі звичною занепокоєною міною уп’явся поглядом у стелю: – Сьогодні я випадково глянув на своє відображення у вітрині й був вражений, наскільки я малий.
Останнім реченням Теа знехтувала.
– Рікард десь чув, що той з вас, хто обійме посаду управителя, стане наступним командувачем.
– Командувачем? – Юн тихо розреготався. – Це взагалі мені ні до чого.
– Не кажи дурниць, Юне.
– Я й не кажу, Теа. Ми з тобою набагато важливіші. Скажу, що я не жадаю посади управителя, й ми повідомимо всім про заручини. Я можу опікуватися іншим. Економістів Армія теж потребує.
– Ні, Юне, – злякано заперечила вона. – Ти найкращий і маєш працювати на тій посаді, де з тебе буде найбільше користі. Рікард мені брат, але йому бракує… твоєї метикуватості. З оголошенням про заручини можна наразі не поспішати.
Юн знизав плечима.
Теа поглянула на годинник:
– Сьогодні маєш піти до півночі. Бо Емма вчора у ліфті казала, що занепокоїлась, почувши, як у мене серед ночі гримнули двері.
Юн опустив ноги додолу.
– Не розумію, як тільки ми можемо тут мешкати.
Вона докірливо глянула на нього:
– Тут ми принаймні дбаємо одне про одного.
– Еге ж, – зітхнув Юн. – Дбаємо. Тоді добраніч.
Вона присунулась до нього. Запустила руку під сорочку, й він здивовано відчув, що рука у неї упріла, ніби вона щойно розтиснула кулак. Вона припала до нього. Її дихання стало частішим.
– Теа, ми не маємо…
Вона завмерла, потім, зітхнувши, прибрала руку.
Він був спантеличений. Дотепер Теа не намагалася торкнутися його, ба навіть ніби побоювалася трішки фізичного контакту. Й він цінував у ній таку сором’язливість. Вона наче заспокоїлась, коли після першого побачення він сказав їй, що у статуті зазначено: «Армія спасіння вважає утримання до шлюбу християнським взірцем». Попри те, що дехто вважав, що слово «взірець» та «припис», яке у статуті вживають у стосунку до тютюну та алкоголю, все ж таки нерівнозначні, він не вважав за потрібне через такі тонкощі порушувати дану Богові обітницю.
Він обійняв її, підвівся, вийшов у туалет. Замкнувся, відкрив кран з водою. Підставив руки під цівку, дивлячись у люстерко, де відбивалося обличчя чоловіка, який мав би бути щасливим. Треба зателефонувати Рагнхільд. Покласти цьому край. Юн глибоко вдихнув. Він дійсно щасливий. Просто деякі дні часом напруженіші за решту.
Він витерся й повернувся до Теа.
Приймальня у травмопункті на Стургата, 40, заллята різким білим світлом, у цей час доби, як і завжди, скидалася на людський звіринець. Якийсь наркоман тремтячи підвівся й пішов за двадцять хвилин по тому, як прийшов Харрі. Зазвичай вони й десяти хвилин висидіти були неспроможні. Харрі чудово їх розумів. Він досі відчував смак спиртного у роті; він розбудив старих його друзяк, що заворушилися й заметушилися на припоні всередині. Нога страшенно боліла. А відвідини контейнерного складу – утім, як і дев’яносто відсотків дій поліції, – були даремними. Гаразд, побачення з Бет Девіс відкладемо до наступного разу, пообіцяв він собі.