Ні, мабуть, у її репертуарі немає інших голосів, окрім цього, глибокого, приємного.
– Пер Голмен, – повів він і змовк, не знаючи, що сказати ще.
– Так, бідолашний Пер. Поминатимуть у січні.
Харрі кивнув:
– У першу середу.
– Саме так. Приходьте, брате, радо зустрінемо.
Слово «брате» пролунало з її вуст легко й невимушено, ніби щось щире, а не напівмеханічний додаток. І на якусь мить Харрі майже повірив їй.
– Я поліцейський слідчий, – мовив до неї.
Вони так різнилися у зрості, що їй довелося відкинути голову назад, щоб зазирнути йому в обличчя.
– Скидається, наче я вже вас бачила, щоправда, дуже давно.
Харрі кивнув:
– Можливо. Я заходив сюди, але вас не бачив.
– Я тут лише на півдня. Решту часу сиджу у штаб-квартирі Армії спасіння. А ви працюєте у відділі наркотиків?
Харрі заперечно похитав головою:
– Ні, у відділі убивств.
– У відділі убивств? Але ж Пера не…
– Може, сядемо?
Вона нерішуче роззирнулась.
– Багато роботи? – спитав Харрі.
– Навпаки, незвично спокійно. Зазвичай ми видаємо майже тисячу вісімсот бутербродів на день. Але сьогодні виплачують соціальну допомогу.
Дівчина покликала одного з хлопців за стійкою, той відповів, що підмінить її при потребі. А разом з тим Харрі почув і її ім’я – Мартіна. У чоловіка, що тримав цигарковий папір, голова впала ще нижче.
– Дещо лишилось незорозумілим, – пояснив Харрі, коли вони сіли. – Розкажіть, що він був за людина?
– Важко сказати. – Вона зітхнула, дивлячись на запитливий вираз обличчя Харрі. – У наркоманів з таким багаторічним стажем, як у Пера, мозок вже настільки зруйновано, що про особистість важко вести мову. Потяг до наркотиків заступає решту всього.
– Розумію, але я про те, яким він був… для людей, що близько з ним зналися…
– Боюся, нічим у цьому вам не зараджу. Спитайте у його батька, на що обернувся його син як особистість. Він багато разів приходив сюди, забирав його. Та врешті-решт відступився. Пер почав поводитися вдома вкрай вороже, бо вони позамикали від нього всі цінні речі. Вони просили мене дивитися за хлопцем. Я відповіла, що ми зробимо все, на що спроможні, але дива обіцяти не можемо. Так і трапилось…
Харрі глянув на дівчину. Її обличчя набуло звичного для соціальних працівників смиренного виразу.
– Справжнісіньке пекло. – Харрі почухав литку.
– Мабуть, треба самому бути наркоманом, щоб зрозуміти все до краю.
– Я про життя його батьків.
Мартіна промовчала. До сусіднього столика підійшов хлопець у драній надимнутій куртці. Відкривши прозорий пластиковий пакунок, витрусив купу сухого тютюну. Мабуть, добутого з сотень недопалків. Тютюн засипав і цигарковий папір, і чорні пальці непорушної постаті, що сиділа там.
– Щасливого Різдва, – мовив хлопець і поплівся геть старечою ходою, властивою наркоманові.
– То що ж лишилось незрозумілим? – спитала Мартіна.
– Аналіз крові показав, що він не був під кайфом.
– То й що?
Харрі дивився за сусідній столик. Чоловік, що сидів там, відчайдушно силкувався скрутити цигарку, але пальці не слухались його. Рудою щокою покотилася сльоза.
– Я знаю, що воно таке – бути під кайфом, – мовив Харрі. – Ви не чули бува, чи він комусь не заборгував грошей?
– Ні. – Її відповідь була короткою й рішучою. Такою короткою та рішучою, що Харрі вгадав, якою буде відповідь на наступне питання.
– Але ви, певно, могли б…
– Ні, – не дала доказати вона. – Не можу я випитувати. Ці люди нікому не цікаві, й я тут для того, щоб допомагати їм, а не переслідувати.
Харрі довго дивився на неї.
– Маєте рацію. Даруйте, більше не питатиму.
– Дякую.
– Тільке одненьке останнє питання.
– Гаразд.
– Чи ви… – У голові промайнуло: дарма це я, схибив. – Чи ви повірите, коли я скажу, що мені вони не байдужі?
– А чи варто?
– Я ж розслідую обставини смерті людини, котру всі вважають безперечним самогубцем і яка всім байдужа.
Вона мовчала.
– Смачна у вас кава. – Харрі підвівся.
– На здоров’я. Благослови вас Бог.
– Дякую, – відповів Харрі й, на свій подив, відчув, що у нього палають вуха.
Підійшовши до виходу, Харрі зупинився біля охоронця, озирнувся, але вона вже пішла. Охоронець у светрі з каптуром запропонував йому зелений пакунок з пайкою, але він, подякувавши, відмовився. Щільніше запнув пальто, вийшов на вулицю, де багряне призахідне сонце вже занурювалося у води Осло-фіорда, й попростував до Акера. Біля «Ейки», просто у заметі, стояв хлопець у драній надимнутій куртці, один рукав він підгорнув, з вени на передпліччі стирчав шприц. Він усміхався, дивлячись крізь Харрі та морозяну поволоку над Грьонланном.