Голмен підняв голову.
– Ви про що?
– Упевнений, що ви тинялися неподалік Плати, чекаючи. А коли він явився й придбав дозу, пішли за ним слідом. На склад контейнерів. Адже він ночував саме там, коли не мав іншого прихистку.
– Я про це нічого не знаю. Це нечувано, я…
– Та знали ви, знали. Я показав охоронцеві світлину, й він упізнав чоловіка, про якого я спитав.
– Пера?
– Ні, вас. Ви приходили туди улітку. Питали, чи можна пошукати сина у порожніх контейнерах.
Голмен не зводив з Харрі очей, а той вів далі:
– Ви незле все спланували. Обценьки, щоб дістатися на склад, порожній контейнер – цілком придатне для наркомана місце, щоб звести рахунки з життям, та ще й ніхто не зауважить та не почує, як ви стрілятимете. Із пістолета, який, як підтвердить мати Пера, був при її синові.
Халворсен не зводив погляду з Біргера Голмена, тримався напоготові, але той навіть не намагався що-небудь робити. Він лише голосно дихав носом, дивився у порожнечу, почісуючи передпліччя.
– Ви нічого не доведете, – відповів Голмен, наче аж із жалем.
Харрі розвів руками. У тиші, що раптом спала, залунало дзеленчання дзвіночків з вулиці.
– А що, свербить? Несила терпіти?
– Та пусте.
– Можна глянути просто тут, а можна у відділку. Обирайте, Голмене.
Дзвіночки лунали щомить голосніше. Сани? У центрі міста? Халворсен мав невідступне передчуття, що ось-ось пролунає вибух.
– Гаразд, – згодився Голмен, розстібаючи сорочку й закочуючи рукав.
На білому волохатому передпліччі виднілися дві малесенькі зашкарублі вавки. А шкіра навколо набула яскраво-червоного забарвлення.
– Поверніть руку, – попросив Харрі.
Така сама вавка, але однісінька, була з внутрішнього боку передпліччя.
– Страшенно сверблять собачі укуси, еге ж? – мовив Харрі. – А надто за десять-чотирнадцять днів, коли починають затягуватися. Таке мені лікар у травмопункті сказав, застерігши, щоб не розчісував вавок. Не варто б і вам розчісувати, Голмене.
Голмен порожнім поглядом дивився на власну руку.
– Справді?
– Три дірочки від зубів. Прислужившись зліпком щелепи, ми, Голмене, доведемо, який саме собака вкусив вас на контейнерному складі. Сподіваюся, ви легко відбилися.
Голмен захитав головою:
– Я не хотів… Я лише прагнув визволити її…
Дзвіночки на вулиці враз затихли.
– Чи ви визнаєте себе винним? – мовив Харрі, роблячи знак Халворсену, котрий враз поліз у внутрішню кишеню, але ані ручки, ані аркуша паперу там не знайшов. Харрі завів очі під лоба й поклав на стіл свого нотатника.
– Він казав, що вкрай змучився. Що йому несила більше терпіти. Я знайшов йому місце у Притулку. Ліжко та триразове харчування за тисячу двісті крон на місяць. Й за місяць-два його обіцяли взяти у програму лікування метадоном. Потому він знов зник, а коли я зателефонував у Притулок, мені сказали, що він утік, не заплативши за помешкання, а згодом… згодом він заявився до нас. З пістолетом.
– Й тоді ви наважились?
– Він уже був пропащим. Я втратив сина. Я не міг дозволити, щоб він забрав її з собою.
– Як ви знайшли його?
– Не на Платі. Я знайшов його біля «Ейки», сказав, що хочу придбати у нього пістолет. Зброя була при ньому, він показав пістолет і хотів зразу отримати гроші. Але я відповів, що при собі грошей не маю, мовляв, зустріньмося біля задньої брами контейнерного складу наступного вечора. Знаєте, а мені втішливо, що ви… що я…
– Скільки? – спитав Харрі.
– Перепрошую?
– Скільки ви мали намір заплатити?
– П’ятнадцять тисяч крон.
– І…
– Він прийшов. Виявилось, що набоїв у нього немає і, як він сам зізнався, взагалі не було.
– Але ви, певна річ, завбачили це, та ще й калібр стандартний, тож добути набої було неважко, адже так?
– Авжеж.
– Спочатку ви заплатили йому?
– Що?
– Нічого, пусте.
– Зрозумійте мене, це завдавало страждань не лише нам з Перніллою. Для Пера теж кожен день був пекельним. Мій син уже помер й лише чекав, аби хтось зупинив йому серце, котре ніяк не спиняло биття. Чекав…
– Спасителя.
– Так. Саме так. Спасителя.
– Але ж це не ваша справа, Голмене.
– Так. Це справа Господня. – Голмен, опустивши голову, щось пробурмотів.
– Як ви сказали?
Голмен підвів голову, але погляд його блукав у просторі, ні на чому не спиняючись.
– Але якщо Господь не робить своєї справи, її мусить зробити хтось замість нього.
На вулиці брунатні сутінки повили жовті ліхтарі. Коли випадав сніг, в Осло навіть уночі було ясно. Звуки були ніби загорнені у бавовну, а сніг поскрипував, мов феєрверк удалині.