– Чому ми не забрали його? – спитав Халворсен.
– Він не замірюється тікати, натомість має дещо розповісти дружині. За годину-дві пошлемо за ним машину.
– А він просто-таки артист.
– Невже?
– Але ж ридав, коли ти повідомив про синову смерть, хіба ні?
Харрі замислено захитав головою:
– Тобі ще чимало треба вчитися, Молодший.
Халворсен спересердя ко5пнув сніг.
– То просвіти мене, о наймудріший.
– Вбивство – це такий винятковий вчинок, що люди витісняють його зі свідомості, сприймаючи як напівзабуте жахіття. Я чимало разів бачив таке. Лише коли про це розповість інша особа, убивця, врешті, усвідомлює, що це існує не лише у його голові, а трапилось насправді.
– Еге ж. Утім, все одно холоднокровний добродій.
– Хіба ти не зауважив, що він геть розчавлений. Певно, Пернілла мала рацію, кажучи, що з них двох саме він любив сина більше.
– Любив? Убивця? – Голос у Халворсена мало не зірвався від обурення.
Харрі поклав руку йому на плече:
– Поміркуй сам. Хіба це не найбільший прояв кохання – пожертвувати рідним сином?
– Але ж…
– Я розумію, що у тебе на думці, Халворсене. Призвичаюйся, хлопчику, що такі моральні парадокси сповнюватимуть кожен день твого життя.
Халворсен торкнув незамкнені дверцята, але вони намертво примерзли. Несподівано роздратовано він смикнув дверцята, й ті, затріскотівши, розчинилися, а ґумова прокладка так і лишилася у проймі.
Вони посідали в авто, Харрі спостерігав, як Халворсен повертає ключ запалення, а другою рукою доволі сильно ляскає себе по лобі. Двигун заревів.
– Халворсене… – повів Харрі.
– Хай там як, а справу розкрито, комісар зрадіє, – голосно промовив Халворсен, кермуючи на дорогу просто перед вантажівкою, що пищала. Потім показав змерзлий середній палець у люстерко. – Тож звеселімося трошки. – Опустивши руку, він знову ляснув себе по лобі.
– Халворсене…
– Що таке? – пробурмотів той.
– Припаркуй авто на узбіччі.
– Що?
– Паркуйся.
Халворсен загальмував на узбіччі, біля тротуару, відпустив кермо й порожнім поглядом прикипів до вітрового скла. Поки вони гостювали у Голменів, скло вкрилося морозними візерунками. Халворсен голосно дихав, його груди різко здіймались та опускались.
– Часом хочеться послати таку роботу до бісової матері, – мовив Харрі. – Не переймайся.
– Не перейматимусь, – відповів Халворсен, дихаючи так само важко.
– Ти сам собою, а вони – самі собою.
– Так.
Харрі поклав долоню на спину Халворсену, зачекав. За кілька хвилин відчув, що колега став дихати спокійніше.
– Молодець, – мовив Харрі.
Обидва мовчали, поки машина, маневруючи у потоці пообіднього транспорту, котилася у Грьонланн.
Розділ 7
Вівторок, 15 грудня. Анонімність
Він височів на найвищому місці найжвавішої вулиці Осло, котра носила ім’я шведсько-норвезького короля Карла Юхана, – Карл-Юханс-гате. Він запам’ятав план міста, який взяв у готелі, й знав, що будівля, обриси котрої виднілися на заході, – то королівський палац, а на сході – Центральний вокзал.
Він сіпнувся.
Високо на стіні палав червоний неоновий термометр, що сповіщав про мороз, й від найменшого поруху повітря відчувався шпаркий холод, що проймав верблюже пальто, котрим він досі був цілком задоволений, а надто через те, що придбав його у Лондоні за помірною ціною.
Годинник біля термометра показував 19:00. Він попростував на схід. Обставини ніби вдало складаються. Темно, люди сунуть хмарою, відеокамери лише біля двох банків, та й ті повернуті на їхні ж таки банкомати. Метро він вже вилучив з переліку шляхів відступу, позаяк там, певно, купа камер спостереження та дещиця народу. Осло, виявляється, менше, ніж він гадав.
Він зайшов у крамничку одягу, де вподобав блакитну вовняну шапку за сорок дев’ять крон та вовняний жакет за дві сотні, але змінив думку, зауваживши тоненький дощовик за сто двадцять. Одягаючи його у примірочній, він помітив, що пастилки дезодоранту з Парижа так і лежали у його кишені, розламані, подекуди розкришені на порошинки.
За сотню метрів вулицею, ліворуч, розташовувався ресторан. Найперше він переконався, що у гардеробі – самообслуга. Чудово, воно й простіше. Пройшов у залу. Напівзалюднена. Добрий огляд. З того місця, де він стоїть, видно всі столики. Поряд виріс офіціант, й він замовив на завтра на шосту столик біля вікна.
Перш ніж піти, перевірив туалет. Приміщення вікон не має. Себто єдиний запасний вихід – через кухню. Незле. Звісно, ідеальних місць не трапляється, та й не надто ймовірно, щоб йому знадобився інший шлях відступу.