Астрід кивнула.
– Вона полишила тебе через шкоду, якої ти їм завдав?
Харрі захитав головою.
– Через шкоду, якої я ще не завдав. Поки що.
– Справді?
– Я сказав їй, що справу закрито, але вона повторювала, що я одержимий, і це ніколи не минеться, допоки злочинці гуляють на волі. – Харрі загасив цигарку в попільничці, що стояла на нічному столикові. – Не одні, то інші. Що я повсякчас буду когось ловити. Й цей хтось повсякчас буде для них невідступною загрозою. Для неї це занадто.
– Скорше, це вона одержима.
– Та ні. – Харрі посміхнувся. – Вона має рацію.
– Невже? Поясни.
Харрі знизав плечима.
– Підводний човен… – повів він, але не доказав, бо закашлявся.
– Підводний човен?
– Це вона так сказала. Я ніби підводний човен. Занурююсь туди, де темно, холодно й неможливо дихати, а на поверхню випливаю раз на два місяці. Вона не прагне занурюватися туди зі мною. Цілком слушно.
– Чи ти досі її кохаєш?
Харрі вагався, чи до смаку йому, куди повернула їхня розмова. Він глибоко зітхнув. У голові постала остання сварка з Ракеллю. Його власний голос, тихий, як завжди, коли він сердився чи боявся. «Підводний човен?»
І голос Ракелі: «Порівняння, може, й не найбільш вдале, але ти розумієш…»
Харрі здіймає руки:
– Чому ні, чудовий образ. А цей твій… лікар? Хто він, авіаносець?
Вона йому роздратовано:
– Він геть не має до цього стосунку, Харрі. Справа у нас. У тобі і мені. Й Олегові.
– Будь ласка, не прикривайся Олегом.
– Не прикривайся…
– Ти використовуєш його як заручника, Ракель…
– Я? Використовую його як заручника? Хіба я викрадала Олега? Хіба я приклала йому до скроні пістолет, коли тобі вкрай треба було утамувати власну жагу помсти?
Жили на її шиї вип’ячуються, вона кричить, її голос стає чужим, неприємним, голосові зв’язки не витримують такого навантаження. Харрі йде, майже безшумно зачиняючи за собою двері.
Він повернувся до Астрід:
– Так, я кохаю її. Чи ти кохаєш свого чоловіка-лікаря?
– Так.
– Тоді чому?
– Він мене не кохає.
– Отже, ти мстишся йому.
Вона здивовано глянула на нього:
– Ні, просто мені самотньо. А ти мені подобаєшся. Мабуть, причини у мене такі ж, як і в тебе. Чи ти сподівався, що все складніше?
Харрі розсміявся:
– Ні-ні. Все гаразд.
– Як ти його вбив?
– Кого?
– А таких багато? Викрадача.
– Не має значення.
– Може, й так, але я прагну почути… – Вона поклала долоню йому поміж ноги, приголубилась, прошепотіла: -…у подробицях.
– Немає сенсу.
– Помиляєшся…
– Добре, але мені не до смаку…
– Припини! – роздратовано скрикнула вона, різко стиснувши йому прутень. Харрі глянув на неї. Блакитні очі зблиснули жорстким блиском у темряві. Вона поспішно всміхнулася, солодко додавши: – Будь ласочка…
За вікном спальні приморожувало дужче, дахи у районі Бішлет потріскували та стогнали, тоді як Харрі переповідав все у подробицях, відчуваючи, як вона спершу заклякла, а згодом, врешті, промовила: «Досить. Я вже наслухалася».
Потому як вона пішла, Харрі ще постояв у спальні, прислухаючись до потріскування. І цокання.
Потім нахилився, щоб підняти піджак, скинутий додолу укупі з рештою одежі, коли вони, у полоні пристрасті, стрімко вдерлися у спальню. Й у кишені знайшов те, що цокало. Прощальний подарунок від Б’ярне Мьоллера. Годинникове скло виблискувало.
Він засунув його у шухлядку нічного столика, але цокання переслідувало його на всьому шляху у країну снів.
Білим рушником з готелю він стер з деталей зброї зайве мастило.
Рух за вікном просотувався усередину рівним гудінням, заглушуючи маленький телевізор у кутку кімнати, у якому було лише три канали із зернистим зображенням, певно, норвезькі. Дівчина-портьє забрала у нього піджак, пообіцявши, що його почистять до ранку. Він розклав деталі одна до одної на розгорнутій газеті. Коли вони попідсихали, він зібрав пістолет, прицілився у люстерко й натиснув на курок. Механізм спрацював плавко, він відчув, як рух віддається у руці та плечі. Сухе клацання, холостий постріл. Удавана страта.