Так вони намагалися розколоти Бобо.
У листопаді 1991-го, по трьох місяцях облоги та бомбардувань, Вуковар нарешті капітулював. Коли серби увійшли у місто, періщив дощ. Укупі з залишками підрозділу Бобо – приблизно вісьмома десятками до смерті зморених, зголоднілих хорватських військовополонених – він стояв у їхніх лавах перед руїнами на тому місці, де колись була головна вулиця. Серби наказали їм стояти «струнко», а самі поховалися по теплих наметах. Дощ періщив як з відра, спінюючи глину. За дві години люди почали падати. Лейтенант з підрозділу Бобо полишив лави й хотів допомогти тому, хто впав, але сербський рядовий, ще зовсім хлопчина, вийшовши з намету, вистрілив йому в живіт. Опісля вже ніхто не рушив з місця, всі спостерігали за зливою, що заступила навколишні пагорби, сподіваючись, що лейтенант незабаром вже не кричатиме. Він сам заплакав, але враз почувся за спиною голос Бобо: «Не скигли». І він замовк.
Надвечір, у сутінках, під’їхав джип з відкритим дахом. Серби висипали з наметів, поставали на варту. Він збагнув, що чоловік на передньому сидінні, ймовірно, командувач, «кремінь з ласкавим голосом» – так його прозвали. На задньому сидінні, похнюпивши голову, сидів якийсь чоловік у цивільному. Джип зупинивсь просто перед лавами полонених, і він, оскільки стояв у першому ряду, почув, як командир наказав цивільному глянути на полонених. Щойно чоловік знехотя підвів голову, він враз його упізнав. Місцевий. З Вуковара. Батько одного з хлопчаків з їхньої школи. Чоловіків погляд ковзнув по лавах, дістався до нього, але без натяку на упізнання ковзнув далі. Командир, зітхнувши, підвівся у авто й зовсім неласкаво загримів:
– Хто з вас має кодове ім’я Маленький Спаситель?
У лавах ніхто не ворухнувся.
– Не насмілюєшся вийти уперед, Mali spasitelj? Підірвав дванадцять наших танків, залишив наших жінок вдовами, а сербських дітлахів сиротами!
Він чекав.
– Ну-ну. А хто з вас Бобо?
Й цього разу ніхто не ворухнувся.
Командир глянув на штатського, котрий тремтливим пальцем тицьнув у Бобо, що стояв у другому ряду.
– Підійди сюди!
Бобо наблизився до джипа та водія, що стояв біля авто. Коли Бобо, ставши «струнко», відав честь, водій збив з нього кашкета просто у багно.
– Як випливає з радіопереговорів, Маленький Спаситель під твоєю орудою, – мовив комендант. – Коли твоя ласка, покажи мені його.
– Ніколи не чув ні про якого спасителя, – була відповідь.
Командувач вдарив його руків’ям від пістолета. З носа Бобо цівкою потекла кров.
– Швидше! Я не хочу мокнути тут під дощем, крім того, на мене чекає обід.
– Я Бобо, капітан хорватської арм…
Командувач кивнув водієві, й той закинув Бобо голову назад так, що кров, котра цебеніла з рота та носа на червону хустку на шиї, змило дощем.
– Телепень! – гаркнув командувач. – Не існує ніякої хорватської армії, є лише зрадники! Обирай: чи ми розстріляємо тебе просто тут і зараз, чи ти зекономиш наш час. Все одно ми знайдемо його.
– А ти все одно нас розстріляєш, – простогнав Бобо.
– Певна річ.
– Чому?
Командувач повернув затвор пістолета. З руків’я крапало. Він притулив дуло до скроні Бобо:
– Тому, що я сербський офіцер, а чоловік має поважати свою роботу. Чи ти готовий померти?
Бобо заплющився, на віях висіли краплини дощу.
– Де Маленький Спаситель? Рахуватиму до трьох, потім стрілятиму. Раз…
– Я Бобо…
– Два!
– Капітан хорватської армії, я…
– Три…
Навіть у гучному шумові дощу сухе клацання пролунало оглушливо.
– Даруй, забув вставити обойму, – мовив серб.
Водій подав йому обойму. Встромивши її у руків’я, зарядив і знов звів курок.
– Остання нагода! Один!
– Я… мій підрозділ…
– Два!
– …перший піхотний батальйон…
– Три!
Знов сухе клацання. Вуковаровець у джипі схлипнув.
– Дідько, обойма порожня! Добре, нумо ще раз, із добрими бойовими набоями?
Вийнявши обойму, він встромив іншу, смикнув затвор.
– Де Маленький Спаситель? Один!
Бобо пробурмотів:
– «Oče naš… Отче наш…»
– Два!
Небо розітнулось, дощ уперіщив стіною, ніби відчайдушно силкуючись зупинити те, що відбувається поміж людей, й, дивлячись на Бобо, він не витримав, уже був розтулив рота, щоб прокричати, що Маленький Спаситель – це він, лише він один – той, що потрібен їм, а не Бобо, хай забирають його. Але цієї миті по ньому пробіг погляд Бобо і відійшов убік, й у його очах він побачив лютий наказ, побачив, як Бобо замотав головою. Потому Бобо здригнувся, кулею розірвало зв’язок душі та тіла, погляд його згас, став безживно-спорожнілим.