Ресторан був наполовину заповнений. Так само, як і напередодні. У дверях його зустрів привабливий блакитноокий молодик-офіціант з білявими кучерями. Він був такий подібний на Джорджі, що чоловік на мить завмер, не зводячи з нього очей. Збагнув, що видав себе, коли на губах офіціанта засяяла широка посмішка. Вішаючи пальто та штормівку на гачок у гардеробній, він відчував на собі погляд офіціанта.
– Your name?[12] – спитав офіціант.
Він відповів нерозбірливо.
Довгим тонким пальцем офіціант пройшов сторінкою нотатника із замовленнями.
– I got my finger on you now,[13] – промовив офіціант, блакитні очі прошивали його поглядом, поки він не зашарівся.
З виду ресторан має не надто вишуканий вигляд, але якщо він подумки обрахував правильно, то ціни у меню мають бути помірними. Він замовив пасту й склянку води. Зголоднів. Але серце билося рівно й спокійно. Решта відвідувачів розмовляли, сміялися, усміхалися, наче з ними нічого трапитись не може. Він завжди дивувався, що ніхто нічого не помічає, що навколо нього немає чорного сяйва, що від нього не відгонить ані холодом, ані смородом розкладу.
Радше, решта нічого не помічають.
Знадвору дзиґар на ратуші шість разів ударив свої три ноти.
– Затишний заклад, – мовила Теа роззираючись. Ресторація добре проглядалася, столик стояв біля вікна, що виходило на вулицю. З прихованих динаміків лунала заледве чутна медитаційна музика у стилі нью-ейдж.
– Я хотів повечеряти у надзвичайному оточенні, – відповів Юн, розгортаючи меню. – Що ти замовиш?
Погляд Теа несміливо бігав рядками у меню.
– Найперше замовлю води.
Теа пила чимало води. Юн знав, що це мало якийсь стосунок до діабету та нирок.
– Дійсно непростий вибір, – мовила вона. – Все видається смачним.
– Але ж усе меню не з’їси.
– Не з’їси.
Юн ковтнув слину. Фраза вихопилась мимохіть. Він нишком глянув на Теа. Вона явно нічого не зауважила.
Раптом вона підвела голову:
– Власне, що ти мав на увазі?
– Ти про що?
– Щодо всього меню. Ти прагнув щось сказати, Юне. Я ж знаю тебе, що саме то було?
Він знизав плечима:
– Ми ж домовились, що ще до заручин все розповімо одне одному, хіба ні?
– То й що?
– Чи ти справді розповіла мені… все?
Вона з досадою зітхнула:
– Звісно, Юне. У мене ні з ким нічого такого не було. У тому сенсі.
Утім, у погляді дівчини та на обличчі він зауважив дещо, чого раніше не помічав. Маленький м’яз коло кутика рота напружився, ніби бленда враз затулилася. І він не стримався:
– З Робертом теж?
– Що?
– З Робертом. Я пригадую, як ви фліртували того першого літа в Естгорі.
– Я мала чотирнадцять років, Юне.
– То й що?
Спочатку у її погляді проступила недовіра. Потім він ніби пішов усередину, згас, вона віддалилася від нього. Юн схопив її руку, нахилившись до неї, прошепотів:
– Пробач мені, пробач, Теа. Я й сам не второпаю, що зі мною вдіялось. Я… забудьмо про моє питання, добре?
– Що замовлятимете?
Обидва глянули на офіціанта.
– Свіжу спаржу на перекуску, – мовила Теа, віддаючи йому меню. – Й шатобріан з білими грибами на головну страву.
– Чудовий вибір. Чи можу порадити вам прекрасне, до того ж годяще для цих страв, вино, яке ми щойно отримали?
– Порадити ви можете, але я б залюбки випила води, – сяйливо посміхнулася Теа. – Багато.
Юн глянув на неї, захоплюючись її вмінням приховувати власні почуття.
Коли офіціант пішов геть, вона глянула на Юна:
– Якщо вже ти скінчив допитувати мене, то що скажеш щодо себе самого?
Юн криво посміхнувся, похитав головою.
– У тебе ніколи не було дівчини. Навіть у Естгорі.
– А знаєш, чому? – Юн накрив її руку своєю долонею.
Вона похитала головою.
– Бо того літа я закохався в одну дівчинку. – Юн зазирнув їй в очі. – Вона мала лише чотирнадцять років. Відтоді я покохав її.
Він посміхнувся. Теа теж всміхнулася, знову повернувшись зі свого сховку до нього.
– Смачний суп, – мовив міністр соціального забезпечення до командувача Давида Екхофа. Але досить гучно, щоб розчули журналісти.
– Наш власний рецепт, – відзначив командувач. – Кілька років тому вийшла друком наша кулінарна книга, от ми й гадали, що вам, пане міністре, мабуть… – Він дав знак Мартіні, та підійшла і поклала книгу коло тарілки міністра. -…вона стане у пригоді, якщо забажаєте вдома приготувати смачний та поживний обід.
Дещиця журналістів та фотографів, які були присутні у кав’ярні «Сторожова Вежа», почали перешіптуватись. Загалом відвідувачів було небагато, кілька чоловіків з Притулку, заплакана панянка й наркоман із садном на лобі, з якого сочилася кров, котрий трусився, наче осиковий листок, боячись зійти на другий поверх, у медичний пункт Армії спасіння. Мала залюдненість не була дивиною. Зазвичай «Сторожова Вежа» о цій порі зачинена. Позаяк ранковий візит не вписався у денний розклад міністра, він не застав, як залюднено тут зазвичай буває. Командувач пояснив йому це. Додавши, як ефективно провадиться діло й скільки це коштує. Міністр лише кивав головою, не забуваючи справно орудувати ложкою.