Мартіна глянула на годинник. За чверть сьома. Секретар міністра казав, що о 19:00 вони мусять іти.
– Дякую за смачну вечерю, – сказав міністр. – Чи нам стане часу, щоб познайомитися із кимось з відвідувачів?
Прес-секретарка кивнула.
Кокетує, міркувала Мартіна. Звісно, їм стане часу привітатися з відвідувачами, адже саме з цією метою вони прийшли. А не для того, щоб виділити грошей. Це можна зробити й по телефону. Щоб показати пресі та громадськості міністра, який спілкується з нужденними, їсть суп, за руку вітається з наркоманами, співчутливо та уважно слухаючи їх.
Прес-секретарка знаком показала фотографам, що можна розпочати фотографування. Утім, радше переконалася, що вони зробили знімки.
Міністр підвівся, застебнув піджак, обвів поглядом заклад. Мартіна здогадалася, що він обирає серед трьох можливих варіантів: двоє літніх чоловіків мали вигляд звичайних мешканців будинку для літніх людей й навряд чи є слушними героями для газети – міністр вітається з якимсь наркоманом чи якоюсь повією. Наркоман із садном, як скидається, ніби сам не свій, та й це взагалі вже занадто. А от жіночка… На перший погляд, пересічна громадянка, така, з якою кожен може ототожнитися й котрій хочеться допомогти, дізнавшись її історію, що шарпає душу.
– Чи багато важить для вас змога приходити сюди? – спитав міністр, простягаючи руку.
Жінка звела на нього очі. Міністр назвався.
– Пернілла… – повела жінка, але міністр обірвав її мову:
– Доволі лише імені, Пернілло. Знаєте, з нами тут журналісти. Вони нас сфотографують, чи ви не проти?
– Голмен, – додала жінка й делікатно висякалася у хустинку. – Пернілла Голмен. – Вона показала на стіл, де біля однієї світлини палала свічка. – Я прийшла через сина. Чи не могли б ви дати мені спокій?
Мартіна забарилася біля жінки, а міністр з почтом тим часом поспіхом відійшов. Вона зауважила, що він все-таки пішов до літніх чоловіків.
– Мені прикро, що з Пером таке трапилось, – тихо мовила Мартіна.
Жінка підвела обличчя, набрякле від сліз. І від пігулок, спало на думку Мартіні.
– Чи ти знала Пера? – прошепотіла вона.
Мартіна віддавала перевагу правді. Навіть болісній. Не тому, що її так виховали, а тому, що дійшла висновку, що так жити легше. Але у голосі, що тремтів від сліз, чулося благання. Благання того, щоб хоч хто-небудь сказав, що її син був не лише роботом-наркоманом, тягарем, від якого нарешті звільнилося суспільство, а людиною, яку хтось знав, з якою приятелював, а може, навіть любив.
– Пані Голмен, – вагаючись мовила Мартіна. – Я зналася з ним. Він був гарним хлопцем.
Пернілла Голмен двічі змигнула, не прохопившись ані словом. Силкувалася усміхнутися, але лише скривилася. Спромоглася прошепотіти «дякую», й по щоках знов потекли сльози.
Мартіна зауважила, що командувач махає до неї рукою, але сіла поруч із Перніллою Голмен.
– Вони… вони забрали мого чоловіка, – насилу промовила вона крізь ридання.
– Що?
– Поліція. Кажуть, це він оте скоїв.
Коли Мартіна відійшла від Пернілли Голмен, вона мала на думці довготелесого білявого поліцейського. Він видавався дуже щирим, кажучи тоді, що йому небайдуже до Пера. Її охопив гнів. І водночас вона почувалася спантеличеною, адже не могла збагнути, чому так сердиться на чоловіка, котрого геть не знає. Зиркнула на годинник. За п’ять сьома.
Харрі зварив рибну юшку. До висипаного пакетика «Фундуса» він додав молока та шматочки рибної запіканки. І багет. Все придбав у «Ніязі» – крамничці, що належала сусідам знизу, Алі та його братові. На столі поруч з величезною тарілкою стояла півлітрова склянка з водою.
Харрі поставив диск. Зробив голосніше. Викинув з голови геть усі думки, зосередившись на музиці та юшці. Звуки та смак. І нічого більше.
Він до половини спорожнив тарілку й вже слухав третій запис, коли телефон задзеленчав. Нехай. Утім, після восьмого дзвінка він підвівся, вимкнув музику.
Телефонувала Астрід.
– Харрі, що поробляєш? – Вона розмовляла тихо, хоча у голосі все одно чулася луна. Мабуть, удома, у ванній замкнулася.