Харрі увійшов у годинникарню.
– Чи можете полагодити? – спитав він молодика за прилавком, простягаючи йому дідівського годинника, дідівського у повному сенсі слова. Харрі отримав його ще дитиною в Ондалснесі того дня, коли ховали маму. Спочатку навіть злякався, але дід заспокоїв його, сказавши, що годинника передають з рук у руки й що колись він теж мусить його передати. «Поки не пізно».
Він геть-чисто про нього забув аж до цієї осені, коли Олег був у нього на гостині на Софієсгате і, шукаючи ігрову приставку, знайшов у шухляді в столі срібний хронометр. Дев’ятирічний хлопчина, котрий вже давно обійшов його у їхній улюбленій грі, себто у трохи старомодному «Тетрісі», враз забув про змагання, яке так захоплено передчував, й захопився годинником – крутив, трусив, намагаючись змусити його піти.
– Він зламаний, – мовив Харрі.
– Дурниці, – відповів Олег. – Усе можна полагодити.
Глибоко у душі Харрі сподівався, що так воно і є, але часом його зборювали сумніви. Хай там як, а він вагався, чи познайомити Олега з творчістю гурту «Юкке та валентинки», а саме з їхнім альбомом «Усе можна полагодити». Але добряче поміркувавши, дійшов висновку, що мати хлопчика, Ракель, навряд чи оцінить зв’язок: її колишній коханець-алкоголік дає синові послухати пісні про п’янство, які написав та виконав покійний наркоша.
– Чи можна полагодити? – спитав він молодика за прилавком.
Меткі та вмілі пальці вмить розкрили механізм.
– А чи варт?
– Тобто?
– У антиквара можна придбати кращий та ще й справний, і коштуватиме він дешевше, ніж полагодити цей.
– Але ви все ж таки спробуйте.
– Гаразд. – Молодик уже взявся роздивлятися механізм і ніби був цілком задоволений рішенням клієнта. – Приходьте у середу.
Вийшовши надвір, Харрі почув кволий звук гітарної струни, що лунав із підсилювача. Стало гучніше, коли гітарист, парубок, на обличчі якого ледь засіялося, у рукавичках без пальців підкрутив один з кілочків настройки. Незабаром на майдані Егерторг, саме тут, відбудеться передріздвяний концерт на користь Армії спасіння за участі відомих артистів. Люд вже потроху збирався навколо гурту музикантів, що поставали посеред майдану за різдвяним горням Армії спасіння, яке висіло на тринозі.
– Це ти?
Харрі озирнувся. Жіночка, ота, з поглядом наркоманки.
– Це ж ти, так? Замість Снупі? Мені конче потрібна доза, я…
– Даруй, – відповів Харрі, – помилилась адресою.
Вона витріщилась на нього. Похиливши голову набік, примружила очі, ніби угадуючи, чи не кпинить він з неї.
– Але ж я бачила тебе раніше!
– Я з поліції.
Вона осіклася. Харрі зітхнув. Добирала вона загальмовано, слова ніби пробивалися околясом випалених нервових волокон та зруйнованих синопсів. Але нарешті в очах тьмяно проблиснула ненависть, на яку Харрі чекав.
– Лягавий?
– Ми наче з вами умовилися, що ви лишаєтеся на Платі, га? – Харрі дивився повз неї, на вокаліста.
– Еге, – пробубоніла жіночка, ставши просто перед Харрі. – Ти ж не з нарковідділу. Тебе по ящику показували, ти вбив того…
– Відділ розслідування убивств. – Харрі легенько схопив її за лікоть. – Те, що шукаєш, знайдеш на Платі. Не змушуй мене пхатися з тобою у відділок.
– Не можна мені туди. – Вона висмикнула руку.
Харрі вже жалкував, що сплутався з нею, почав відхрещуватися.
– Принаймні пообіцяй, що не купуватимеш тут. І я піду. Згода?
Вона знову схилила голову до плеча. Тонкі знекровлені губи смикнулися, ніби вона зауважила в обставинах щось кумедне.
– А сказати тобі, чому я не можу піти на Плату?
Харрі мовчав, чекаючи на пояснення.
– Хлопчина мій там, ось чому.
Харрі відчув, як під груди підступив клубок.
– Не хочу, щоб він бачив мене у такому стані, второпав, лягавий?
Харрі, дивлячись на її норовливе обличчя, метикував, як відповісти.
– Щасливого Різдва! – кинула вона відвертаючись.
Харрі жбурнув цигарку в кучугуру коричневого снігу й пішов геть. Скоріше б покінчити з цією справою. Він уникав поглядом зустрічних перехожих, й вони теж не дивились на нього, уп’ялися очима у крижану скоринку під ногами, ніби мали нечисту совість, ніби вони, громадяни найщедрішої на світі соціал-демократії, все-таки стидалися. «Хлопчина мій там, ось чому».
На Фреденсборгвейєн, неподалік Дайкманської бібліотеки, Харрі спинився. Ось вона, адреса, зазначена на конверті. Задер голову. Сірий з чорним фасад, нещодавно оштукатурений. Сира мрія любителя малювати графіті. У вікнах де-не-де вже порозвішували різдвяні прикраси – обриси на тлі м’якого жовтого світла, що збурювало думки про домашній затишок. «Можливо, саме так воно й є», – спало на думку Харрі. Понад силу, тому що по дванадцятьох роках на службі у поліції мимохіть заражаєшся презирством до людей, котре є невід’ємним від цієї роботи. Але він пручався цьому, треба віддати йому належне.